Р. Частій - Степан Бандера

Конфлікт поколінь зачепив і власне ОУН, особливо її верхівку. Керівництво рухом з-за кордону здійснювали представники довоєнного,  «цивілізованого»  старшого  покоління,  через вік і досвід помірнішого,  Коновалець  і його соратники.  Багато методів ОУН, особливо вбивства, приймалися ними далеко не беззастережно,  проте контролювати  діяльність своїх підлеглих на відстані їм було важко. Не відмовляючись від насильницьких методів, Коновалець  і його штаб усе ж таки вважали за краще зосередитися на пошуках підтримки з боку іноземних держав, передусім Німеччини.

На відміну від них, крайове керівництво ОУН у Галичині, яке, вірогідно, повинне було підкорятися Коновальцю і його людям, віддавало перевагу революційним діям. Начитавшись у польській в’язниці творів ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, Бандера вважав, що ОУН недостатньо «революційна» за своєю суттю і лише він, Степан Бандера, у змозі виправити становище.  І коли  у вересні  1939 року Німеччина окупувала Польщу, а Бандера вийшов на волю, розкол в ОУН неминуче почав набувати реальних контурів.

До крайової референтури ОУН у Галичині входили, окрім Бандери, Лебедя і Шухевича, також Ярослав Стецько, Іван Климів і  Микола Климишин.  Усім їм ледве виповнилося  по 20 років, вони не брали участі у війні за незалежність і виросли в гнітючій атмосфері польського панування. Їхня молодість і безперервне протистояння іноземному пануванню схиляли до насильницького, героїчного типу опору, а відносна помірність поглядів (і комфортніший спосіб життя) старших товаришів по ОУН, що жили за кордоном, викликали у них презирство. Незадоволеність посилилася в 1934 році, коли все керівництво галичан опинилося в ув’язненні і поповзли чутки, що цей провал є прямим наслідком невдалого керівництва  і навіть зради з боку деяких членів верхівки ОУН за кордоном.

Авторитет, престиж і дипломатичні здібності Коновальця дозволяли якийсь час утримувати усе більшаючий конфлікт від виходу на критичний рівень. Але 23 травня 1938 року відбулася подія, яку інакше як переломною назвати не можна. Саме з цього дня починається новий відлік історії українського націоналізму.

Того дня на одній із вулиць Роттердама, міста в тихій маленькій Голландії,  пролунав  вибух. У кишені людини, яка загинула від вибуху, був паспорт на ім’я Йозефа Новичка, проте вже на другий день поліції стало відомо, що справжнє ім’я убитого Євген Коновалець. Хто його вбив, поліція так і не змогла з’ясувати, але члени ОУН не мали і тіні сумніву, що це справа рук спецслужб Кремля. Проте Москва в цьому ніколи не зізнавалася.

Загибель Коновальця, та ще в такий час, коли вже було очевидно, що наближаються грізні події, поставила ОУН у дуже скрутне становище. Коновалець був беззастережним авторитетом для всіх націоналістів, він був не тільки видатним організатором і досвідченим військовим, але і прекрасним психологом і видатним дипломатом. Він умів усіх примирити між собою і будь-кому знайти відповідне місце. І зовсім недивно, що Коновальцю вдалося створити ОУН, вливши туди УВО. Поза всяким сумнівом, що його загибель була величезною втратою для націоналістичного  руху. Напередодні глобальних історичних подій ОУН залишилася без досвідченого, а головне — всіма визнаного вождя.

Після вбивства Коновальця постало серйозне питання: хто очолить ОУН? У вищих, провідних кадрах було немало видатних особистостей. Серед можливих кандидатур на пост Головного провідника називали Сціборського, Бандеру, Тимчія-Лопатинського. Але один із найближчих співробітників Коновальця Я. Барановський оголосив, що в розмові з ним Коновалець назвав своїм спадкоємцем на випадок, якщо з ним щось трапиться, Андрія Мельника (саме ця версія була висунута прихильниками Бандери). Взагалі-то проти цієї кандидатури спочатку не було ніяких заперечень. Мельник був не лише свояком, а й давнім, ще з часів визвольної боротьби 1917 — 1920 років, побратимом Коновальця. Щоправда, останні роки він був осторонь націоналістичного руху, але оскільки це була нелегальна діяльність, то рядові члени ОУН знали тільки, що Мельник відбував тюремне ув’язнення і ніяк не пов’язаний із польськими державними колами. Здавалося б, немає нічого дивного в тому, що він і став головою Проводу Організації українських націоналістів.

Проте далі події розвивалися за іншим, незапланованим сценарієм.

1 вересня  1939 року  після  нападу  Німеччини  на Польщу почалася Друга світова війна. Бандера в цей час перебував у в’язниці, розташованій у славетній Брестській фортеці. У перший же день війни місто бомбували німецькі літаки. 13 вересня, коли становище польських військ на цьому напрямі стало критичним через небезпеку оточення, тюремна адміністрація поквапно евакуювалася.  Сидячи  в одиночній  камері, Бандера  нічого не знав про події, що відбувалися в світі. Аж ось він почув якийсь незрозумілий гомін у коридорах, гуркіт дверей, нарешті двері його камери відчинилися: «Друже Степане, ви вільні!» Звільненню сприяли в’язні-націоналісти — якимсь чином вони дізналися, що їхній лідер сидить в одиночній камері.

Колишній в’язень із групою кількох звільнених із в’язниці українських націоналістів рушив із Бреста у напрямі Львова. Вони потай пробиралися путівцями, стараючись уникати зустрічей як із польськими, так і з німецькими військами. До того ж польські землі вже «звільняли» радянські війська, а від радянської влади Степан  Бандера  теж нічого хорошого  не сподівався.  У дорозі велику підтримку  Бандері і його товаришам  надавало  українське населення. На Волині і, трохи пізніше, в Галичині Бандера зв’язався з діючою тоді мережею ОУН, яка почала створювати партизанські загони, піклуючись про охорону українського населення, готуючи зброю і боєприпаси для майбутньої боротьби. У невеликому місті Соколові відбулася зустріч з територіальними керівниками ОУН.

З ними крайовий провідник обговорив ситуацію і напрями подальшої роботи. Ставлення на той момент складалося таке: розвал  Польщі був очевидним,  і до того ж стало  відомо,  що більшовики мають зайняти більшу частину західноукраїнських земель відповідно до договору з гітлерівською Німеччиною. Тому вся діяльність ОУН на ЗУЗ повинна була швидко перебудуватися на боротьбу  проти більшовиків.  З Сокола Бандера  разом із майбутнім членом Бюро Проводу ОУН Дмитром Маєвським вирушив у Львів, куди вони прибули за кілька днів після вступу до міста більшовицької армії.

У Львові Бандера пробув два тижні. Жив конспіративно, проте у зв’язку з безладдям вільно пересувався і увійшов у контакт не тільки з активом ОУН, але і з деякими керівними діячами українського церковного і національного руху. Офіційним крайовим провідником ОУН у Західній Україні тоді був В. Тимчій-Лопатинський, який цілком визнавав авторитет Бандери і поділяв його погляди. Разом із членами крайового керівництва й іншими членами ОУН, які в той час були у Львові, обговорювалися плани подальшої діяльності ОУН на українських землях і її антибільшовицької боротьби. На першому місці було створення мережі ОУН на всій території України, захопленої більшовиками, був також узгоджений план революційної боротьби на території України незалежно від