Р. Частій - Степан Бандера

Польсько-більшовицькі відносини не можуть впливати на наші політичні розрахунки. Нарешті, з історії ми знаємо, що подібні концепції не мали успіху, і коли йде мова про Україну, то Польща з Москвою завжди домовляться...»

На львівському процесі підсудних захищали дванадцять кращих галицьких адвокатів, але, вирок все одно був суворим: Степан Бандера  і Роман Мигаль — довічне  тюремне  ув’язнення  (а за сукупністю обох процесів — сім довічних ув’язнень), п’ять підсудних отримали по п’ятнадцять років тюремного ув’язнення, двох звільнили за недоведеністю звинувачення, решта чотирнадцять дістали різні строки в сумі шістдесят п’ять років ув’язнення.

Після львівського процесу Степан Бандера сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» біля Кельца, у Вронках під Познанню і в Бресті над Бугом до середини вересня 1939 року — до окупації Польщі німцями. Понад п’ять років він відбув у найстрашніших в’язницях Польщі, переважно в суворій ізоляції, тобто в одиночній камері. За цей час він провів три голодовки по дев’ять, тринадцять і шістнадцять днів: одну разом із товаришами  і дві — індивідуально у Львові і Бресті. Його мужня поведінка викликала пошану не тільки друзів, що сиділи разом з ним, але і ворогів — тюремного начальства, а також представників кримінального світу.

Не варто також забувати, що Степан був глибоко релігійною людиною, і це повною мірою виявилося під час його тюремного ув’язнення. Серед в’язнів він організував хор, яким сам і керував. Розповідають, що їхні чотириголосся під час виконання служби Божої було таким гарним, що навіть у тюремних наглядачів лилися сльози розчулення. Отець Йосип Кладочний, який тричі на рік сповідав Бандеру у в’язниці, згадував пізніше: «Бандера був побожним і релігійним, сповідався, приймав святе причастя завжди, коли я бував у в’язниці, і, хоча ми були під пильним наглядом, він примушував наглядачів під час сповіді стояти на великій відстані. З нього била сила волі і прагнення наполягти на своєму...»

Бандеру тримали в різних в’язницях, перевозячи коли-неколи з однієї до іншої, щоб перешкодити  можливим  спробам його звільнити. А спроби такі були. В одному зі звітів тюремного начальства мовилося: «С. Бандера і у в’язниці цікавиться діяльністю Організації українських націоналістів, він навіть віддає організаційні директиви. А що сучасна польська розвідувальна служба не інформувала про те, що хто-небудь інший уже зайняв посаду крайового провідника ОУН, а також дані Слідчого відділу у Львові це теж не підтверджують,  то крайовим  провідником і  далі є Степан Бандера. З отриманої інформації виходить, що готується втеча С. Бандери з в’язниці».

Справді, друзі на волі неодноразово намагалися підготувати його втечу. У червні 1938 року, коли Степан Бандера перебував у в’язниці у Вронках, неподалік від польсько-німецького кордону, справу з його звільнення взяли на себе досвідчені бойовики Зенон Коссак і Роман Шухевич. План був розроблений дуже детально. Домовилися з одним із тюремних охоронців, який за п’ятдесят тисяч злотих обіцяв допомогти Бандері  втекти. Спочатку  він під час нічного чергування мав вивести Степана з одиночки і підкласти в ліжко «ляльку», а самого Бандеру заховати в коморі, яка мала другий вихід на подвір’я.  Два охоронці  змінювалися що дві години: один чергував у блоці, а другий — у дворі. Таким чином, вийшовши у двір, охоронець мав відчинити зовнішні двері і Бандері залишилося тільки перебратися через стіну і перейти німецький кордон.

Проте в останню хвилину все було скасовано, і досі немає однозначної відповіді чому. І можливо, вже ніколи й не буде, тому що закони конспірації не дозволяють фіксувати документально кожен крок. Існує немало різних версій, починаючи  з того, що друзі побоювалися вбивства Бандери під час утечі. Є також думка, що комусь із Проводу ОУН дуже не хотілося бачити Степана Бандеру на волі.

Є ще одна причина, чому про цю спробу втечі прихильники Бандери говорять не дуже охоче. Галина Гордасевич у своїй книзі «Степан Бандера: людина і міф» розповідає про те, як усе йшло насправді. «Річ у тому, що однією з головних дійових осіб був Зиновій Книш, який потім різко розійшовся з Бандерою. А на той час Книш щойно відбув п’ятирічне ув’язнення, у нього були певні знайомства,  і саме він виходив  на зв’язок з охоронцем. І саме для нього ця нездійснена спроба мала трагічні наслідки. Охоронець, засмучений тим, що такі великі гроші вислизнули з його рук, сп’яну поскаржився  своєму другу, той доніс «куди треба», і почалися масові арешти. От як про це пізніше згадував сам Зиновій  Книш:  “Розправа  закінчилася  на самого  нашого св. Миколая, 19 грудня 1938 року. Так от, святий Миколай приніс мені дарунок — вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала ані найменшого уявлення про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п’ятсот злотих, що я дав йому як завдаток. Всіх ключників, що їх у ході слідства «здали» Заборовський і Шерлей, звільнили ще в процесі слідства, але зі служби прогнали. А вони справді нічого не знали”».

Проте і Гордасевич припустилася помилки. Насправді, другою людиною в цій справі був не Зиновій Книш, а інший член ОУН, який «залишився вірним Проводу українських націоналістів» (тобто «розійшовся з Бандерою»), — Михайло (Терен). Його розповідь про підготовку ним утечі Бандери з в’язниці у Вронках викладена  в книзі Зиновія Книша «Розбрат»  у другому розділі «У погоні за вождем». Звідси і помилка авторки, зроблена, мабуть, через неуважність. Слова з цитати, наведеної тут, після слів «пізніше згадував сам Зиновій Книш» належать Терену.

Варіанти втечі розроблялися неодноразово, але жодна спроба успіхом не увінчалася. Сам Бандера дізнався про них тільки на волі.

Розкол в ОУН: «Мельниківці» й «Бандерівці»

Безумовно, політика насильства і конфронтації дорого коштувала ОУН і це призводило до втрат. Після серії публічних процесів більшість обвинувачених опинилися в польських в’язницях. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, схоплених у той самий час. Усього впродовж 1929 — 1934 років було арештовано понад тисячу членів ОУН, із них четверо засуджено до страти, шістнадцять — на довічне ув’язнення  і решту — на загальний строк у дві тисячі (!) років ув’язнення.

Ці втрати були тільки частиною невдач, що спіткали ОУН. Досить скоро з’ясувалося, що організація буквально кишіє поліцейськими провокаторами, чого і можна було чекати, враховуючи курс ОУН на масовість. Ще дивнішою обставиною стала дуже зросла критика ОУН з боку самих же українців. Батьки обурювалися з приводу того, що організація залучає їхніх дітей, недосвідчених  підлітків, у небезпечну діяльність, що нерідко