Річард К. Морган - Зламані янголи

Це скидалося на розмову на неякісному супутниковому каналі: перш ніж блиск її очей піднявся до мого обличчя й зосередився на ньому, минуло дві секунди. Пролунав її примарний голос, охриплий від мовчанки.

— Що?

— Цигарку. Це «Сьомий майданчик», найкращі цигарки, які я зміг роздобути за межами Лендфолла.

Я простягнув пачку їй, і вона завовтузилася з нею, перевернувши разів зо два, перш ніж знайти наліпку запалювання й торкнутися нею вістря цигарки, яку тримала в роті. Більша частина диму вилетіла й розвіялася на легенькому вітерці, але вона проковтнула трохи та скривилася: дим був кусючий.

— Дякую, — тихо сказала вона й подивилася на пачку у своїх складених долонях так, ніби то було маленьке звірятко, врятоване нею від потопання.

Я мовчки докурив свою цигарку, оглядаючи лісосмугу над узбережжям. Ця моя настороженість була запрограмована, а не пов’язана з якоюсь реально сприйнятою небезпекою; для посланця це — все одно що для розслабленої людини відстукувати пальцями ритм музики. Посланці не забувають про можливі небезпеки в навколишньому середовищі так, як більшість людей не забуває, що як випустити річ із рук, вона впаде. Програмування діє на тому ж інстинктивному рівні. Посланці не втрачають пильності ніколи, так само, як нормальна людина ніколи не випустить здуру з рук повну склянку в повітрі.

— Ви щось зі мною зробили.

Таким самим стишеним голосом вона дякувала мені за цигарку, та коли я перевів погляд із дерев на неї, в її очах з’явився якийсь вогник. Вона не ставила мені запитання.

— Я це відчуваю, — пояснила вона, торкаючись скроні розчепіреними пальцями. — Ось тут… Наче… Щось відкрилося.

Я кивнув, обережно добираючи правильні слова. На більшості планет, на яких я бував, непроханий візит у чужу голову — серйозне порушення моральних норм, і до цього регулярно вдаються безкарно лише державні органи. Жодних причин припускати, ніби в секторі Латімер, на Санкції-IV чи з Танею Вардані ситуація інша, не було. Посланцеві прийоми кооптації досить грубо користуються глибинними запасами психосексуальної енергії, що керує людьми на генетичному рівні. За умови належного використання доступна там матриця тваринної сили прискорює психічне зцілення на кілька порядків. Процес починається з легкого гіпнозу, переходить у швидку міжособистісну взаємодію, а далі — у близький тілесний контакт, який не підпадає під визначення сексуальної прелюдії лише через одну дрібну деталь. Процес встановлення зв’язку зазвичай забезпечує легкий викликаний гіпнозом оргазм, але я на останньому етапі роботи з Вардані чомусь відступився. Весь цей процес і без того був неприємно близьким до сексуального насильства.

З іншого боку, психіка Вардані була потрібна мені цілою, а за звичайних обставин на це довелося б чекати місяцями, а може, й роками. Ми не мали стільки часу.

— Це такий прийом, — обережно заговорив я. — Система зцілення. Я колись був посланцем.

Вона затягнулася цигаркою.

— А я гадала, що посланці мають бути машинами для вбивств.

— Таку думку нав’язує Протекторат. Вона тримає колонії в інстинктивному страху. Правда набагато складніша і все-таки, якщо добре над нею подумати, незмірно страхітливіша, — я знизав плечима. — Більшість людей не любить добре над чимось думати. Це надто важко. Вони надають перевагу емоційно змонтованим основним моментам.

— Справді? І які ж вони?

Я відчув, що вона готова до розмови, і нахилився вперед, до тепла вогню.

— Шарія. Адорасьйон. Великі погані наворочені посланці, що прилітають на променях гіперкидка й переливаються в чохли, створені за останнім словом біотехніки, щоб повністю придушити опір. Звісно, колись ми займалися й таким, але більшість людей не знає, що п’ять найуспішніших наших операцій за всю історію являли собою таємну дипломатичну роботу практично без кровопролиття. Режимну інженерію. Ми прибували й відбували, а ніхто й не здогадувався, що ми там були.

— Здається, ви цим пишаєтеся.

— Ні.

Вона пильно подивилася на мене.

— Тому й кажете «колись»?

— Щось таке.

— То як перестають бути посланцями?

Я помилявся. Це була не розмова. Це Таня Вардані мене промацувала.

— Ви звільнилися за власним бажанням? Чи вас витурили?

Я всміхнувся.

— Я справді волів би про це не говорити, якщо ви не проти.

— Ви б воліли про це не говорити? — її голос анітрохи не підвищився, зате розсипався шиплячими уламками гніву. — Біс вас забирай, Ковачу. Ким ви себе вважаєте? Приходите на цю планету зі своєю сраною зброєю масового знищення, гнете кирпу через свою «жорстоку професію» й думаєте погратися зі мною у травмовану дитинку всередині. Нахрін вас і ваш біль. Я мало не померла в тому таборі. Бачила, як помирали інші жінки та діти. Мені, блін, насрати, через що ви там пройшли. Відповідайте. Чому ви більше не з посланцями?

Вогонь затріскотів. Я розшукав у його глибинах одну жаринку й постежив за нею. Знову побачив світло лазера, що грало на багнюці, та понівечене обличчя Джиммі де Сото. Я бував у цьому місці подумки вже незліченну кількість разів, але краще від цього так і не стало. Один ідіот якось сказав, ніби час лікує всі рани, але в ті часи, коли це записали, ще не було посланців. Обробка посланців забезпечує тотальну пам’ять, а повернути її після звільнення не можна.

— Ви чули про Інненін? — запитав я її.

— Звісно.

Вона навряд чи могла б не чути: Протекторату не надто часто роз’юшують носа, а коли це таки стається, звістка про це долає навіть міжзоряні відстані.

— Ви там були?

Я кивнув.

— Чула, там усі загинули під час вірусного ураження.

— Не зовсім. Загинули всі у другій хвилі. Вірус застосували надто пізно, щоб зайняти вихідний плацдарм, але трохи вірусу просочилося крізь мережу зв’язку і більшості з нас стало непереливки. Мені пощастило. В мене вийшов з ладу канал зв’язку.

— Ви втратили друзів?

— Так.

— І звільнилися?

Я хитнув головою.

— Мене комісували. Визнали непридатним до служби посланцем за результатами психоперевірки.

— А ви ж, здається, казали, що у вас канал зв’язку…

— Вірус мене не зачепив — зачепили наслідки, — говорив я повільно, намагаючись стримати гіркі спогади. — Цей випадок розглянула слідча комісія — про це ви, певно, теж чули.

— Вона звинуватила Головне командування, так?

— Атож, хвилин на десять. Звинувачення скасували. Десь тоді я й став непридатним до виконання обов’язків посланця. Можна сказати, у мене сталася криза віри.

— Дуже зворушливо, — її голос раптово став утомленим: колишній гнів був для неї нестерпно сильний. — Шкода, що це було ненадовго, еге ж?

— Таню, я більше не працюю на Протекторат.

Вардані змахнула рукою.

— Ця ваша форма говорить про інше.

— Ця форма, — я з відразою смикнув за чорну тканину, — річ суто тимчасова.

— Я так