Ієн Макьюен - Спокута

— фонтан з Тритоном, і біля кам'яної чаші, притулившись до стінки спиною, стояла її сестра Сесилія, а прямо перед нею — Роббі Тернер. Їхні пози були дещо формальні — обоє широко розставили ноги, високо підняли голови. Пропозиція руки і серця? Брайоні це б не здивувало. Вона сама написала оповідання, де скромний дроворуб урятував принцесу від утеплення і врешті-решт побрався з нею. Це мало саме такий вигляд. Роббі Тернер, син скромної прибиральниці й невідомого батька, Роббі, якого утримував тато Брайоні, віддавши до школи й університету, Роббі, який хотів бути садівником, але зараз хоче стати медиком, тепер так зухвало і честолюбно просить руки Сесилії. Чудово для твору. Таке подолання умовностей — постійний предмет романтики.

Одначе, їй не сподобалося, як Роббі зненацька владно підняв руку, ніби даючи наказ, якого Сесилія не сміла ослухатися. Це було неймовірно: вона не могла опиратися йому. За його наполяганням вона роздягається, та ще й так швидко. Ось вона вже без блузки, тепер дозволила і спідниці впасти долу, ось уже й вистрибнула з неї — а він стоїть, нетерпляче дивлячись, опустивши руки. Що за дивна влада над нею? Шантаж? Погрози? Брайоні затулила обличчя руками та трохи відступила од вікна. Заплющила очі, бажаючи насолодитися виглядом сестриної ганьби. Але далі — ще сюрпризи. Сесилія — на щастя, у спідній білизні — стрибнула у фонтан, стала по пояс у воді, затиснула собі носа — і зникла. Лишилися тільки Роббі, і одяг на гравії, і тихий парк, і далекі блакитні пагорби.

Якась нелогічна послідовність: сцена утоплення має завершуватися порятунком і пропозицією шлюбу. Такою була остання думка Брайоні, перш ніж дівчинка зізналася сама собі, що нічого не розуміє і що треба просто дивитися далі. Сидячи на другому поверсі, невидима у сонячному світлі, вона отримала привілейований доступ до зрілого досвіду, який набувається роками: дорослої поведінки, обрядів і умовностей, про які вона нічого не знала. Певно, зараз відбувалося саме це. Коли сестрина голова виринула — слава Богу! — для Брайоні це стало першим слабким натяком на те, що не нема ніяких казкових замків і принцес, а диво — це те, що відбувається між людьми, звичайними людьми, які мають владу над іншими, і те, наскільки легко все зрозуміти неправильно, зовсім неправильно. Сесилія вже вилізла з фонтана й натягнула спідницю, накинула блузку на мокру шкіру. Різко розвернулася, взяла зі сходинки, яка ховалася в тіні, вазу з квітами, спочатку не помічену Брайоні, й пішла з вазою до будинку. Не обмінявшися з Роббі жодним словом, жодним поглядом. Той не відривав очей від води, а тоді теж рушив геть — безсумнівно, задоволений,— обходячи будинок. Нікого не лишилося; єдиним доказом, що тут щось відбулося, була мокра пляма на землі, де Сесилія вилізла з фонтана.

Брайоні притулилася до стіни та спрямувала невидющий погляд униз, у сад. Для неї то була велика спокуса, магічна і драматична, описати, яка перед нею розігралася сцена і яка тут захована мораль. Але Брайоні дуже добре усвідомлювала: якби її там не виявилося, це все одно сталося б, тому що не було призначено для неї. До вікна її привів тільки випадок. Це не казка, це реальний дорослий світ, у якому жаби не розмовляють з принцесами, а обмінюватися посланнями можуть лише люди. Ще одна спокуса — побігти до кімнати Сесилії, вимагаючи пояснень. Брайоні боролася з собою, бо ж їй хотілося на самоті зберегти легенький трепет, який вона відчувала перед тим, зберегти невловне хвилювання через картину, до розуміння якої вона наближалася — принаймні емоційно. Але розуміння прийде тільки з роками. Вона змушена була визнати, що тут потрібні серйозніші роздуми, які ще не під силу тринадцятирічній дівчинці. Тоді вона не могла знайти точні відповідники словам; справді, тут вимагалося чогось більшого, аніж бажання негайно списати фразами папір.

Стоячи в дитячій кімнаті в очікуванні на кузенів, Брайоні подумала, що могла б описати схожу сцену — теж біля фонтана — та включити в дійство прихованого спостерігача — себе саму. Вона уявила, як біжить до своєї кімнати, хапає стос чистого паперу й бакелітову авторучку з мармуровим малюнком. Подумки вона вже бачила прості речення — накопичення телепатичних символів, що розгортається на кінчику ручки. Брайоні могла написати сцену тричі, з трьох точок зору; її охоплювало відчуття полегшення — звільнення від боротьби між добром і злом, між героями і лиходіями. Жоден з цих трьох персонажів не був поганий, та й особливо гарні вони не були. Їй не треба судити. Не треба бути моралісткою. Треба тільки показати свідомість окремих людей, таку саму живу, як її власна, не борючись із думкою про те, що розум інших теж сповнений життя. Не лише порок та інтриги, плутанина та непорозуміння роблять людей нещасними; передовсім це — нездатність збагнути просту істину: інші люди такі самі реальні, як і ви. І тільки в оповіданні ви можете показати різні думки, продемонструвати, що всі вони однаково цінні. От і вся мораль, потрібна для оповідання.

За шістдесят років по тому вона опише, як у тринадцятирічному віці пройшла шлях усієї історії літератури, починаючи від оповідань, витриманих у дусі європейських народних казок, до драми з простою мораллю, щоб дійти до неупередженого психологічного реалізму, який вона для себе виявила одного спекотного ранку влітку 1935 року. Вона добре знатиме міру власної міфологізації і надасть цьому самоіронічного забарвлення, пародійно-героїчного тону. Її книжки стануть відомі своєю аморальністю, а як усі автори, яких мучить одне і те саме питання, вона відчує потребу написати твір про себе, де кульмінацією стане той момент, коли вона усвідомила себе саму. Брайоні розумітиме, що некоректно згадувати свої драми в множині, що насмішка віддалить її від тої поважної задумливої дитини і що той вельми далекий ранок, який вона згадує, це тільки подальше уявлення про нього. Цілком можливо, що спостереження за зігнутим пальцем, нестерпна думка про свідомість інших і переваги оповідання над п'єсами — це думки, які виникали в неї і в інші дні. Вона також розумітиме, що весь той випадок насправді приваблює своєю значущістю в світлі її опублікованих книжок, а так не було б сенсу його згадувати.

Проте вона не зможе цілком зрадити себе: нема жодного сумніву в тому, що якесь одкровення відбулося. Коли дівчинка повернулася до вікна й поглянула вниз, то помітила, що волога пляма на гравію випарувалася. Тепер нічого не залишилося від німої сцени біля фонтана, окрім того, що збереглося в