Кларис Ліспектор - Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор

разу, потрапивши в такий кут, я стиснулася — стиснулася посеред кімнати до такої міри, що розміри місця, яке я займала, втиснулися у відстань від ніжки ліжка до дверей шафи.

Принаймні, відчуття місця тепер прийшло до мене не вночі, як у дитинстві, бо вже мала би бути десята година ранку.

І, несподівано, одинадцята година ранку, що мала настати тепер, здалася мені сповненою жаху: ніби часу, як і місця, можна було торкнутися, і мені захотілося втекти, немов вистрибнути із годинника, тож я почала похапцем вибиратися.

Але щоб вибратися з кутка, в який я затиснула себе через напіввідчинені двері шафи, треба було б спочатку зачинити двері, що притискали мене до підніжжя ліжка: я застигла там, без змоги вільно вийти, засліплена сонцем, що зараз обпалювало волосся у мене на потилиці, у сухій печі, що називалася десята година ранку.

Моя швидка рука зробила рух у бік дверей шафи, щоб зачинити їх і звільнити собі прохід, та раптом відсахнулася.

Адже всередині шафи ворушився тарган.

Я мовчала. Моє дихання було легким, поверхневим. Тепер мене поглинуло почуття безнадії. І я вже знала, хоч це й безглуздо, що у мене був шанс вибратися звідти — лише якщо я зіштовхнуся лобом із безглуздою реальністю того, що там невідворотно щось є. Я знала, що мушу визнати небезпеку, в якій перебуваю, хоч і розуміла, що це божевілля — вважати, ніби небезпеки не існує взагалі. Проте, мусила вірити в себе — все своє життя я була в небезпеці, як і всі інші, — але тепер вибратися означало прийняти несамовите зобов’язання знати про це.

Залишаючись у своїй обителі між дверима шафи та підніжжям ліжка, я не зробила навіть найменшого руху ногами, щоб вибратися: натомість я притислася спиною, бо тарган міг раптом наскочити на мене в секунду, не зважаючи на свою повільність — я вже бачила тарганів, які вміли літати: крилата фауна.

Я застигла нерухомо, несамовито розраховуючи. Я була насторожі, повністю насторожі. У мені виникло почуття великої надії і — несподіване смирення: це тому, що в цьому уважному очікуванні я впізнала всі свої попередні очікування, впізнала ту увагу, яку також переживала раніше, увагу, яка ніколи мене не полишала і яка в останньому обдумуванні може стати тим, чого в моєму житті найбільше — хтозна, може, та увага була, власне, моїм життям. Так само і тарган: яке єдине почуття є у таргана? Увага до життя, що нерозривна з тілом. Щодо мене, то усе, що я переживала до того, що було нерозривне зі мною, мабуть, ніколи б не відняло уваги, яка радше, ніж просто увага до життя, була власне процесом життя у мені.

У цей момент тарган почав вилазити назовні.

У цей момент тарган почав вилазити назовні.

Спочатку — сигнальне тремтіння антен.

Потім за тими сухими пасмами почало неохоче пролазити тіло. Поки майже все воно не вийшло з отвору шафи.

Він був коричневий, нерішучий, наче переносив у собі непомірну вагу. Тепер його було майже всього видно.

Я раптом заплющила очі. Ховаючи очі, я приховувала від таргана хитромудру ідею, що мене охопила — моє серце билося майже як від радості. Бо раптом відчула, що маю ресурси, я ніколи раніше не використовувала свої ресурси — і тепер уся прихована сила нарешті пульсувала в мені, і мною опанувала велич: велич мужності, ніби сам страх нарешті перетворився на мужність. За кілька хвилин до цього я поверхнево подумала, що мої почуття складалися лише з огиди й обурення, та тепер усвідомила, хоч ніколи цього не знала: сталося таке, що я відчула величезний страх, набагато більший за мене саму.

Величезний страх охопив мене. Зазирнувши всередину себе, немов сліпий, що покладається на власну увагу, я вперше відчула, як мною керують інстинкти. І я здригнулася від надзвичайної радості, ніби нарешті звернула увагу на велич руйнівного інстинкту, абсолютного і нескінченно солодкого — наче я нарешті відчула всередині себе цю велич, що була більшою за мене. Я вперше відчула, як сп’яніла від ненависті, такої ясної, ніби фонтан, сп’яніла від бажання, виправданого або ні, — убити.

Усе життя насторожі — я не воювала п’ятнадцять століть, я не убивала п’ятнадцять століть, я не помирала п’ятнадцять століть — ціле життя загнаної в кут уваги тепер згуртувалося в мені і залунало, як німий дзвін, чиїх вібрацій я не мала потреби чути, адже впізнала їх. Ніби вперше в житті я відчувала себе врівень з Природою.

Ненависть охопила мене, і, оскільки вона була такою, що я цілком могла контролювати себе, вона стала абсолютною могутністю. Доти я ніколи не була володаркою над власними силами — силами, яких я не розуміла і не хотіла розуміти, проте життя в мені втримало їх, щоб одного дня ця незнана, щаслива і несвідома матерія врешті розквітла: я! я, хай що б це означало.

Без найменшого сорому, зворушена тим, як скорилася злу, без найменшого сорому, зворушена, вдячна, я вперше була тим невідомим, яким була — проте незнання себе вже не могло стати мені на заваді, правда вже перейшла усі межі: я підняла руку, немов у знак клятви, та одним махом закрила двері об напіввилізле тіло таргана...

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

При цьому я заплющила очі. І так і застигла, тремтячи. Що я зробила?

Чи знала я тоді, що моє запитання було не про те, що ж я зробила з тарганом, а натомість — що я зробила із собою?

У ті миті, із заплющеними очима, я прийшла до самоусвідомлення, як приходять до усвідомлення смаку: я вся була на смак, як сталь і падуб, я вся була терпка, немов метал на язиці, як подрібнена зелена рослина, мій смак заповнив мій рот. Що я зробила із собою? Моє серце билося, у скронях пульсувало, я зробила це із собою: я убила. Я убила! Але звідки ця радість і, крім того, це життєдайне прийняття радості? Отож, скільки часу я готувалася до того, щоб убити?

Ні, йшлося не про те. Питання було: що я вбила?

Ця спокійна жінка, якою я завжди була, чи вона, бува, не збожеволіла від задоволення? Із досі ще заплющеними очима я тремтіла від радості. Вбивство — це було набагато більше за мене, це було за величиною, як ця безкінечна кімната. І нарешті з глибин її сухих пісків проступала волога, нарешті, нарешті, ніби я розкопувала її міцними і жадібними пальцями, поки не