Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

звичайна ґрунтова дорога, обсаджена від Хмільника до Старокостянтинова (90 км) двохсотлітніми липами, які подвійними рядами з обох сторін не стільки захищали дорогу, скільки позначали її, створюючи напрочуд величну і красиву картину для пішоходів та проїжджих. З лісу до села вибігав струмочок. Не маючи сили подолати безліч перешкод, струмок вирішив «спочити» в першій-ліпшій улоговині, утворивши невеликий ставок. Який не був маленький струмок, який не був ставочок, але майже всі хати цього села намагалися вибороти собі місце біля води. Зручність такого розташування найбільше влаштовувала все живе, що копошилося на подвір`ї. А що вже діти, то тут взагалі складалось враження, що вони постійно живуть на цьому ставочку.

Ось тут, у хаті «на дві половини» знайшли і ми притулок. Нас троє, Виговських троє, Ткаченків троє, наша бабуся і вже не пам’ятаю скільки було людей у хазяїна господи. Як і повинно було бути, всьому цьому збіговиську давала раду бабуся.

Вже на другий день після нашого приїзду я був на ставку серед місцевих дітлахів; одних трохи старших, других трохи менших, або ж таких, як і я. Вдарив перший мороз, а ставок то ковзанка. Ось і побачив я там дерев’яні санчата, зліплені з двох грабових жердин і, найголовніше, — ковзани! Ох, ці вже ковзани! То була недосяжна мрія. До підошви валянка або чобітка прив`язувалась сяка–така дерев’яна цурпалка, до якої був прикріплений шматочок залізного дроту. Ото й усе. До того ж, як правило, приторочувався до обувки один таки ковзан, а другою ногою, вже без ковзана, потрібно було весь час підштовхуватись. Хто мав такого, то для його авторитету непотрібно було вже нічого. Всі інші, сірі, ковзались на свої двох, або ж ще простіше — на штанях. А невдовзі тут же, на цій ковзанці, мене добре таки побили мої нові друзі. Я був для них «чужий». Мама, бабуся та дядько Ян не дуже з’ясовували що і до чого, і хто. Вони ж бо теж були «чужі».

Довгими осінніми вечорами нам, дітям, хотілося знайти якусь розвагу. Вигадували різні забавки: то боролися, грали у схованку, то з кількох полін та старих ночов будували корабель, а самі вже були матросами. Все це супроводжувалось біганиною, вереском, штовханиною.

Увечері, коли приходив дядько Ян з роботи (він працював у цьому селі вчителем початкових класів), наші розваги йому досить докучали. Треба ж було і відпочити і, головне, готуватись до наступних уроків. Тому тітка Рита, задля спокою інших, без довгих педагогічних роздумів почала вчити мене грамоти з газети. Так трапилось, що саме в газеті було надруковано славнозвісну пісню «Каховка»:

Каховка, Каховка, родная винтовка,Горячая пуля летит.Иркутск и Варшава, Орел и Каховка,Этапы большого пути.Гремела атака и пули звенели,И ровно строчил пулемет…И девушка наша в походной шинелиГорящей Каховкой идет.Припев:Под солнцем горячим, под ночью слепоюНемало пришлось нам пройти.Мы мирные люди, но наш бронепоездСтоит на запасном пути.

Треба тут сказати, що ті часи (кінець тридцятих років) деякі, особливо «ідеологічні» пісні, друкувалися в центральних газетах і окремі з них, хоч маючи невибагливу мелодику маршу, швидко розповсюджувались по країні і ставали хрестоматійними для багатьох верств населення, особливо для підлітків. На той час, я вже знав весь текст цієї пісні, співав її з іншими, дуже часто чув, перебуваючи в тому чи іншому оточені. Саме через це, коли тьотя Рита почала начитувати в газеті по складах текст вірша, я тут же продовжив декламувати, вимовляючи склади і слова так, наче відрубував їх. Підбадьоривши мене, тьотя почала показувати пальцем і називати в тексті вірша не окремі літери, а склади і пізнаючи їхнє зображення в інших словах, швидко знаходив їх там, тобто, наче пізнавав на новому місці раніше відоме мені.

На подив усіх, за кілька вечорів я зачитав. Так що букварний період пройшов у мене без букваря. Всі наші були дуже задоволені моїм успіхом; головним чином не через те, що я почав читати, а тому, що давав змогу більш-менш спокійно провести довгий зимовий вечір.

Тим часом, тьотя Рита на цьому не залишила мене. Взялися ми за письмо. І знову ж нетрадиційний підхід тьоті. Взявши ту саму газету, вона сказала мені: «Пиши». Мабуть, я правильно зрозумів її. Зупинившись на заголовку якоїсь публіцистичної статті, я переписував її в зошит, абсолютно точно відтворюючи розмір, розміщення шрифту, тобто переписував його такими ж ДРУКОВАНИМИ ЛІТЕРАМИ, наче фотографуючи колонки тексту. Така робота давала мені певне задоволення. «Друкуючи» текст, я пізнавав і засвоював все міцніше і міцніше оті, вже тепер так знайомі, склади і сполучення, поліпшуючи водночас і техніку читання.

Ось-ось мало сповнитись мені 8 років (йшла зима 37–38 року). Думаю що мама, а відтак її сестри, бабуся, замислювалися над тим, а що зі мною робити, як я раптом вивчу і перепишу всю газету і знову почну «верховодити». Хтось із них подав думку: а чи не послати мене до школи, тим паче, що мій дядько там учителює.

І ось січневого ранку ми з дядьком Яном (тепер він уже Іван Григорович) йдемо до школи. Покрита соломою хата, якоїсь знищеної в 30-ті роки родини селянина «куркуля», стояла дещо відірвана від гурту таких же глиняних хат осередку поселення. Стоячи осібцем вона наче пов`язувала край села з шляхом. Було щось в цьому символічне: бо ж школа виводила на шлях…

У світлиці, до якої ми ввійшли з дядьком, було з десяток грубо обструганих довгих лав та стільки ж столів ослонів на хрещатих ніжках. Мені було вказане місце.

Починається урок. Я не бачу і не чую учителя (він для мене вже звичний). Мої очі, моя увага зосереджені на учнях. Кілька десяток хлопчаків і дівчаток сидять хто в чому: в свитках, кожушках, хустках, баранячих шапках і ще в чомусь. Зимно. Після галдіння та стукоту лавок настає тиша. Серед учнів бачу немало таких, які давненько не мої однолітки. Он та дівчина… та їй, мабуть, уже всі 15, а он тому здоровилові теж не менше. Вже потім розумію, що тут навчаються разом учні 1‑го 2‑го, 3‑го і 4‑го