Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

Відтак ерцгерцог Максимільян, людина значно більш обдарована, ніж його брат-цісар, погнався за мексиканською мрією і знайшов свою смерть у Новому Світі. Ерцгерцог Рудольф, кронпринц та єдиний син Франца-Йосифа, теж потерпав через амбітність. Як і в більшости спадкоємців трону, у нього були складні стосунки з батьком. Франц-Йосиф призначив Рудольфовим наставником людину, яка, коли Рудольф був підлітком, будила його пострілами з пістоля посеред ночі й змушувала робити руханку в снігу. Рудольфів бунт був бунтом ідей, а не дій. Він вірив у права людини і націй. Однак, поки правив його батько, він не міг сам висловлювати політичних поглядів, тож писав анонімні статті в газетах, у яких критикував урядову політику. Особливо його засмутив союз Габсбурзької монархії з Німеччиною. Сам він надавав перевагу Франції, яку уявляв собі батьківщиною того лібералізму та демократії, що їх сам підтримував. До того ж, цілком імовірно, він заздрив німецькому цісареві Вільгельму II. Той був майже ровесником Рудольфа — і вже тішився владою.

1888 року Рудольфові виповнилося тридцять років: вік, якого варто було соромитися, особливо з огляду на те, що його батько прийшов до влади у вісімнадцять. Рудольф не підтримував стосунків зі своєю дружиною і прагнув розлучитися з нею. Вона народила йому доньку; відтак він заразив дружину венеричною хворобою, внаслідок якої вона втратила здатність народити йому сина. Папа Римський відіслав його прохання про розлучення його батькові, й це, мабуть, загострило Рудольфове відчуття дитячої безпорадности. Рудольф розраджував себе алкоголем, морфієм та жінками — втім, усе це лише поглиблювало його страждання. Цілком імовірно, венеричні хвороби доводили його до божевілля. Сімнадцятилітня баронеса напівгрецького походження Марія Ветсера не була улюбленою серед його численних коханок. Улюбленою його коханкою, мабуть, коханням цілого його життя була Міцці Каспер.

Рудольф подарував Міцці будинок у Відні, де вона мешкала, а їхня спільна подруга влаштувала висококласний бордель. У дні свого смутку Рудольф знаходив утіху з нею, відвідуючи винарні та співаючи популярних пісень. Однак, коли Рудольф розповів Міцці про своє бажання подвійного самогубства, вона підняла його на сміх і донесла на нього в поліцію в надії його зупинити. Марія Ветсера, з іншого боку, була щонайсправжнісінькою femme fatale; вона розділила Штефанове захоплення смертю. 30 січня 1889 року Франц-Йосиф отримав жахливу звістку про те, що його єдиного сина знайшли мертвим у мисливській резиденції в Маєрлінгу. Лікар, що проводив розслідування, знайшов Рудольфа та Ветсеру з простріленими головами. Пістолет лежав біля правиці Рудольфа[23].

Смерть кронпринца поклала кінець прямій лінії цісаря. Францові-Йосифу та його дружині, цісареві Єлизаветі, не судилося мати інших синів. Вона була вже в літах і не ділила з чоловіком помешкання. Щоранку Франц-Йосиф прокидався на твердому ліжку, купався в холодній воді, а день провадив у зустрічах та в праці з паперами. Єлизавета ж багато часу проводила перед дзеркалом та за гімнастикою, потрібною для збереження її дев’ятнадцяти і півдюймової талії. «Я раба свого волосся», — зізнавалася цісарева. Волосся їй сягало до п’ят і вимагало ненастанної уваги. Вона колекціонувала портрети інших красунь, просячи габсбурзьких дипломатів у Стамбулі діставати для неї «фотографії вродливих жінок зі світу турецьких гаремів». У неї була певна схильність цілувати дівчат. Вона проводила багато часу вдалині від Відня, часто плаваючи серед грецьких островів на півдні. У 1890-х роках, у тих рідкісних випадках, коли цісарева взагалі з’являлася у Відні, вона ховала обличчя, яке вже старіло, за вуаллю. 10 вересня 1898 року, сходячи на пароплав у Женеві, Єлизавета загинула від рук італійського анархіста, який убив її єдиним ударом теслярського шила. Вона померла від внутрішньої кровотечі, не усвідомлюючи, що тонке лезо прокололо їй серце[24].

Цісар Франц-Йосиф утратив брата Максимільяна, сина Рудольфа та дружину Єлизавету. Безперечно, це були особисті трагедії. Але також ці смерті створювали проблеми для династії Габсбургів. Франц-Йосиф правив довго, та колись і йому судилося померти. Хто тоді стане його наступником? Крім Максимільяна, у цісаря було ще двоє братів. Молодший із них, ерцгерцог Людвіг-Віктор, колекціонував твори мистецтва й будував палаци. Це були цілком прийнятні заняття для ерцгерцога. Однак, крім того, він полюбляв переодягатися в жіночий одяг, що начебто допомагало йому зваблювати чоловіків. Сама ця звичка, якщо її практикувати обачно, не конче виключала б його кандидатуру, але Людвіг-Віктор, знаний серед своїх близьких друзів як Лютцівутці, не відзначався обачністю. Після чергової пригоди в Центральних лазнях у Відні його відіслано в замок поблизу Зальцбурга. Він запросив собі в товариство офіцерів війська, а тоді застосував цілу стратегію, замислену з метою змусити їх зняти штани. Залишався ще один брат, ерцгерцог Карл-Людвіг, який спромігся загинути через те, що був ревним католиком. 1896 року він помер, споживши святої, але зараженої води з ріки Йордану.

А втім, саме Карл-Людвіг став батьком наступного коронного принца. Разом із другою з його трьох дружин він привів на світ трьох синів: Франца-Фердинанда, Отто-Франца, та Фердинанда-Карла. Найвідоміший із цієї трійці Отто-Франц мав схильність до танців голяка в кав’ярнях і одного разу висипав на бюст цісаря миску зі шпинатом. За інший негідний вчинок, осоромлення своєї вагітної дружини, він отримав ляпаса від Франца-Йосифа. Достеменно невідомо, хто саме — Отто-Франц чи Франц-Фердинанд — вирішив випробувати свого коня, змусивши його перестрибнути через труну, що її несли в похоронній процесії. Зрозуміло, однак, що Франц-Фердинанд, хоч він був і менш яскравою персоною, ніж його брат, теж славився надзвичайною неврівноваженістю. Але він був живий і до того ж був найстаршим племінником цісаря, а отже, коронним принцом[25].

Отто-Франц хворів на сифіліс і помер жахливою смертю. Його брат, коронний принц Франц-Фердинанд, страждав на туберкульоз, через що подався на південь дихати повітрям Адріатики. Там він відвідав Марію-Терезію, яка була йому двоюрідною сестрою з материного боку, і плавав з її чоловіком Штефаном. У їхньому товаристві він знайшов атмосферу, цілком відмінну від тієї, яку залишив у Відні. Вдалині від імперської столиці, у теплій та затишній гавані Пули, Штефан та Марія-Терезія займалися відновленням габсбурзької родини, кладучи початок власній і подиву гідній її гілці. Діти не забарилися — за наступні дев’ять років їх народилося шестеро.

Першою 1886 року з’явилася донька Елеонора. Перший син, Карл-Альбрехт, народився у 1888 році, за декілька місяців до самогубства Рудольфа. Карла-Альбрехта назвали на честь двох військових героїв роду Габсбургів: Альбрехта — дядька й опікуна його батька, та