Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

Холлі за допомогою лазерної указки відкрила відеозапис Буна. Вона збільшила його голову, ско­риставшись фотоманіпуляційною програмою, щоб зробити зображення чіткішим.

— Що ти шукаєш? — запитав Рут.

— Не знаю, командире. Щось. Будь-що.

Через кілька хвилин Холлі нарешті зрозуміла. Вона відразу зрозуміла, що має рацію. Інтуїція дзиж­чала, немов бджолиний рій.

— Подивіться,— сказала вона, збільшуючи брови Буна.— Потерта луска. Гоблін линяє.

— То й що? — буркнув Фоулі.

Холлі відкрила інший запис.

— Погляньте сюди. Жодної потертої луски.

— Він її відірвав. Теж мені, подія.

— Ні. Усе серйозніше. Коли Бун заходив, шкіра у нього була майже сірою. А тепер він яскраво-зеле­ний. У нього навіть камуфляжні плями на спині.

Фоулі хмикнув.

— У місті можна побачити багато камуфляжу.

— Що ти хочеш сказати, капітане? — втрутився Рут і загасив сигару.

— Бун лишив свою шкіру в кімнаті для відвідува­чів. Тож, де його шкіра?

Запанувала довга тиша, усі намагалися зрозуміти, що саме хотіла сказати Холлі.

— Чи таке можливо? — нетерпляче запитав Рут.

Фоулі немов заціпенів.

— Господи, можливо.

Кентавр витяг клавіатуру, його товсті пальці за­танцювали над гномськими літерами. На екрані з’явилося нове відео. На ньому із кімнати виходив іще один гоблін. Дуже схожий на Буна. Дуже, але не зовсім. Щось було не так. Фоулі збільшив зображен­ня гоблінової голови. Стало зрозуміло, що гоблін­ська шкіра сиділа не дуже добре. Деяких шматочків не вистачало, і на талії утворилися зморшки.

— Саме це він і зробив. Повірити не можу.

— Вони все спланували,— сказала Холлі.— Не останньої миті вирішували. Бун дочекався, доки не почнеться линька. Потім відвідав дядька, і вони здерли з нього шкіру. Генерал Скален надягнув шкі­ру і вийшов за двері, по дорозі надуривши сканер. Коли знову з’явилося ім’я Буна, ти вирішив, що це глюк. Просто, але абсолютно геніально.

Фоулі упав в офісне крісло спеціальної конструк­ції.

— Неймовірно. Чи можуть гобліни таке зробити?

— Жартуєш? — сказав Рут.— Вправна гоблінська швачка може зняти шкуру без жодної дірочки. Вони ж зі старої шкури собі одяг і роблять, якщо вза­галі одягаються.

— Знаю. Мені цікаво, чи гобліни можуть до тако­го додуматися самотужки? Навряд чи. Потрібно спіймати Скалена і дізнатися, хто за цим стоїть.

Фоулі набрав номер палати Кобой у клініці Ар­гона.

— Просто перевірю, чи досі Опал Кобой там. Такі штучки цілком у її стилі.— Через хвилину він повернувся

до Рута.— Нічого. Досі в країні снів. Не знаю, добре це чи погано. Не хотілося б, аби вона знову опинилася на волі, але тоді ми хоча б знали, з ким маємо справу.

У Холлі майнула думка, від якої аж кров відлила від обличчя.

— Ви ж не думаєте, що то він? Артеміс Фаул?

— Звісно, ні,— сказав Фоулі.— Це аж ніяк не Хло­пець Бруду. Неможливо.

Рут був не таким переконаним.

— Я б на твоєму місці словами не розкидався. Холлі, щойно ми спіймаємо Скалена, я хочу, аби за­просила документи з нагляду і кілька днів покопирсалася в них. Побачимо, чи не задумав чого той Хло­пець Бруду. Про всяк випадок.

— Так, сер.

— Тепер ти, Фоулі. Даю згоду на зміни в режимі нагляду. На твій розсуд. Хочу чути кожен дзвінок, який робить Артеміс, і бачити кожен лист, якого він відправляє.

— Але, Джуліусе! Йому ж пам’ять стирали під моїм наглядом! Усе чисто. Я вишкріб йому спогади про ельфів, навіть гоблін так равлика із панцира не висмокче. Якби ми постукали в Артемісові двері та станцювали на порозі канкан, він би нас і не впізнав. Щоб ініціювати процес відновлення спогадів, потрі­бен особливий спусковий механізм.

Рутові не сподобалося, що з ним сперечаються.

— По-перше, не називай мене Джуліусом. По- друге, роби, що я тобі сказав, коню, або я уріжу тобі бюджет. А по-третє, що таке канкан?

Фоулі закотив очі.

— Забудьте. Зміни в режимі нагляду я організую.

— Розумне рішення,— похвалив Рут і витяг з ки­шені вібруючий телефон. Кілька секунд послухав, схвально буркнув.— А зараз забудьте Фаула,— ска­зав він, ховаючи телефон.— Трабл знайшов генерала Скалена. Він в Е37. Холлі, ти зі мною. Фоулі, ти ле­тиш за нами в технічному транспортері. Генералові явно захочеться поговорити.

Небесне місто прокидалося для ранкових справ. Хоча називати їх ранковими було б помилкою, адже під землею було лише штучне освітлення. За люд­ськими стандартами Небесне місто було чимось на кшталт великого села, і мешканців у ньому було мен­ше за десять тисяч. Але в ельфійських масштабах це був найбільший мегаполіс від часів Антарктиди, значна частина якої була похована під триповерхо­вим доком для транспортерів Атлантиди нової.

ЛЕПівський крейсер командира Рута прорвався через загачені в годину пік вулиці. Його магнітне поле автоматично відсувало інші транспортні засоби на сусідні смуги. Рут і Холлі сиділи на задньому си­дінні. З кожною хвилиною ситуація ставала дедалі дивнішою. Спочатку зникає Скален, а тепер локатор показує, що він хоче поговорити з командиром Рутом.

— Що ти про це думаєш? — нарешті запитав Рут.

Ось чому він був таким гарним командиром — він поважав думку своїх офіцерів.

— Не знаю. Це може бути пастка. Що б там не трапилося, але йти туди самому вам не можна.

Рут кивнув.

— Знаю. Навіть я не такий упертий. До того ж Трабл може і владнати ситуацію, доки ми туди діста­немося. Йому не дуже подобається чекати наказів. Він мені когось нагадує, еге ж, Холлі?

Холлі криво всміхнулася, немов од болю скриви­лася. Не раз їй дорікали, що вона не звертає уваги на накази і не чекає на підмогу.

Рут підняв звукоізоляцію між ними і водієм.

— Потрібно поговорити, Холлі. Про чин майора.

Холлі глянула в очі начальника. Вони сповнилися сумом.

— Підвищення я не отримала,— видихнула вона, несила приховати полегшення.

— Ні. Ні, ти його отримала. Отримаєш. Офіційне оголошення зроблять завтра. Перша жінка-майор в історії Рекону. Неабияке досягнення.

— Але, командире! Я не вважаю...

Рут підняв палець, наказуючи замовкнути.

— Хочу щось тобі розказати, Холлі. Про свою кар’єру. Власне, це метафора про твою кар’єру, тож слухай уважно і спробуй зрозуміти. Багато років тому, коли ти ще носила комбінезончика із клапаном на дупці, я був молодим і гарячим новобранцем у Реконі. Мені подобався запах свіжого повітря. Кожна мить, яку я проводив на місячному світлі, була незабутньою.

Холлі навіть не довелося докладати зусиль, щоб уявити себе на місці командира. Саме так