Олесь Ульяненко - Сталінка, Олесь Ульяненко

роздивляючись то одну, то другу руку, а кров у ліхтарному світлі текла — крапля по краплі, і Носач ураз ревонув, кинувся було на Піскарьова, та моцний удар під дих зупинив його, а ще більше його насторожило, що Горік нагнувся — мовби за камінцем, і Носач тоді вихопив ножа, але прорахувався, бо цього тільки й хотів Вовк: блиснула фінка, подарунок старого блатяги Нікандрича, жовтим іклом потягнулася через танцмайданчик до живота Носача, — відстань простягненої руки, — але всі бачили у руках ножі, й чим більше бачили, тим більше схилялися до Горіка, — удар патронув м'язи, Носач заревів бугаєм, вертонувся ошпареним на місці; двоє товаришів попід руки потягли його під настил, де стояв програвач, — Носач загорланив, ударив головою купку чорних платівок; чорними пластівцями посипали платівки, затрушуючи осколками кривавий слід… А після танців дві бригади зіткнулися біля одного з Голосіївських озер: похуркували велосипедні ланцюги, рипіла гідравлічна гума, проходняком попльовували, але не чіпали один одного ватажки; туман снував з озера на ліс, лягав тоненько, голоси приглушено бились у лісі, але тут прискочив захеканий, з прогнутим лобом од безлічі ударів Містер Пепс Кобиляче Око: «Стрьом, мужікі, мусора січас нагрянут, во будєт…» — й обидві бригади мов здиміли, розсмокталися по хатах, по підвалах, до люті в зубах майструючи з терпугів тесаки та фінки.

Наступного дня вони зійшлися біля того самого озера, але Носач привів надто мало люду, понадіявшись, що з недомірків стане й того, тож Вовк побив його бригаду, тоді довго топив їх у багні разом із дівками, до синього годував мулякою з дна, і все в присутності Нілки, відтак притягли Боцмана, що скавулів, просився, — Містер Пепс Кобиляче Око примусив його зняти штани, і ціла бригада під вереск, тонкий, мов цвях по склу, лигали Боцмана «за ізмєну», пітушили Боцмана. А Нілка дивилася, — аж перехопило їй подих, мурашки по шкірі, по спині, — приємно і гидко робилося; вона заворожено дивилася на те дійство молодих самців, спливаючи од німої похоті, та зіткнулася із холодним, непорушним поглядом Горіка, враз побридилася, охолола, стояла з мокрими трусиками, заплаканими очима. Горік дивився понад голови й понад ліс: ранок рожевив небо, Боцман хлипав у жовтому листі, люди Носача просилися, а декотрі й огризалися з води.

Так він вийшов на дорогу.

Йона прокидався від тихенького лущання: поночі падали таргани, спинки їхні лущали, вони ворушили лапками, потріскували дерматиновою підлогою, намацували джгутиками вусів обличчя, — і тоді він прокидався, спочатку не добираючи, де він, і втуплював нерухомий погляд у зашторене вікно; тоді згадував, що він десь на дачі, спить на теплому пуховику; осінь позапліснювала поверхню землі, і крізь сизий морок Йона подовгу, ніжачись, сопучи ніздрями, стараючись уловити найменший запах небезпеки, стежив, як вибілюється ранок; дух людини ще не просякнув нові шпалери, нові меблі, одяг — розкиданий поспіхом; було холодно; намагався вгадати, котрий то вже день, треба, певно, рушати в путь, бо місця мають здатність призвичаювати до себе людей, а від того лиш горе: лізуть, пруть непотрібні думки. Та й охляв зовсім. І думки. Він не тямив, що з ними робити; після втечі на нього сходило щось свіже і чисте; і те чисте, свіже — було його, Йони; але находило невідомо звідки й так само зникало. Отак Йона пролежував перші дні: спочатку збирав думки докупи, класифікуючи, добираючи весь той непотріб, навіть балакав із ними, але, на диво, образів не виникало; свідомість уперто відмовлялася повертати в минуле, а для майбутнього не ставало сили. І він під ніч падав на пуховика: безсилий, тремтячий; пробував заснути, — марно. І тоді починав думати, що він, Йона, не був людиною, яка носила в собі трагічність, власну а чи чужу — хоч би доля й перехрестила його з уселенською трагедією людства; він добре тямив, швидше вихоплював з порожнечі: трагедія виводить за умовну межу моралі й совісті і, щоб вижити, людині треба кидатися у всілякі нечистоти, і не варто говорити про те, що це необхідно виправдати, а совість та мораль якраз тут при ділі, а от те, що ти вкоїв і приніс у світ, зовсім не трагедія, а скорше — розплата; отако думаючи, сперечаючись, дриґаючи ногами, Йона доходив висновку, що ніколи не носив страху; видно, викинув його і дивився у навколишнє, начебто брав його до рук, промацував, і це промацування нагадувало вибирання рушниці мисливцем; так, вирішував, — він викинув страх, як людина, що переїлася теплим хлібом. І він спокійніше швендяв у своєму кутку; з того боку, у прочинені двері бачив малинового кольору сукню, велике вікно, а в вікні ліхтарний стовп, що вночі кидав пук світла; довкола падлючо вив вітер; глухо; ліс, городи, торохкотить бадилля бур'яну; а Йона, позіхаючи, по закутках видлубував вижовклі недопалки, сидів, підтиснувши п'яти до сідниці: за вікнами шуміли, змиваючи останню розкіш літа, дощі, день пропливав довго і нудно; ніч протягувала синій віхоть світла од ліхтарного стовпа й загалом мало чим для Йони різнилася від дня.

Якоїсь години, коли занепогодило, він почув скреготіння, — ключ входив у замковий отвір; Йона зором окинув місцину, встелену золотим осіннім туманом; одвірки задеренчали, почулися кроки, жіночі кроки; в тополях зміїлися пасма туману. Кроки були вкрадливі, легкі, мов у кішки, і Йона, відганяючи смуту сівкого дощу й низького похмурого неба, що будила в ньому якісь нетривкі, але водночас болючі спогади, — порадів з їхньої упевненості. Зайшла жінка. Сонце блимнуло; туман за вікнами розвіював золото осені. У напівмороці він угледів високу жіночу постать у довгополому брунатному пальті. Жінка пройшлася кімнатами, і Йона чув, як сиплять ніздрі самки, ловлячи чужий дух. Клацнув вимикач:,Йона сидів упівоберта; високо, але без подиву злетіли жінчині — аж поморщилося чоло — русяві брови. «Ти хто такий?…» — жінка кахикнула в кулачок. «Певне — ніхто». «Ти зек?» — «Майже. Гірше». Йона підвівся, обіпершись на ліву руку, і при світлі неонової лампи розгледів її обличчя, тонке, зблідле, з косуватим розрізом очей і колами синців; жінка сіла на краєчок канапи. Але враз похопилася, нервово заходила кімнатою. «Тиран помер… Чув?…» — сказала. «Котрий за рахунком?» — «Видно, ти довго просидів». — Перегодя: «Голодний?» — «Ти тільки не зчиняй ґвалту, — мляво мовив Йона. — Я скоро піду». Жінка глянула на Йону, Йона дивився на жінку, на синьо-глибоку вибалку за вікном, на слизькі стовбури осик; знову скидав погляд на жінку із синцями втоми під очима, — мимоволі захотів простягнути руку й попестити її голову — темно-русяву зачіску. Та перехопила Йонин