Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

class="p1">Ґреґ подивився на руку, що, торкаючись його зненацька охололого тіла, примусила механіка скрикнути. Капітан миттю прибрав свою руку. Вони заклякли збентежено, не наважуючись дивитись одне одному в очі. Ґреґ боявся виявити свій біль, а капітан не хотів бачити лихо так явно.

— Якщо хочете, візьміть вихідний.

Ґреґ зібрався з силами. Перспектива неробства жахала його. Як він згає час, якщо не працюватиме?! Переляк надав йому сил говорити.

— Ні, краще не треба!

Кожен із присутніх у каюті добре уявляв му́ку, яку мав пережити Ґреґ. Прикутий до корабля, мовчазний, самотній — він буде просто розчавлений горем, не легшим за їхній вантаж, і катуватиметься страхітливим питанням: котра із доньок спочила?

Повернувшись до машинної зали, Ґреґ поквапився до роботи, достоту як, забруднившись, кидаються під душ; труби ніколи ще не були чищені, лощені, вирівняні, скручені з такою дбайливістю й запалом, як того дня.

Однак, незважаючи на важку працю, Ґреґ не міг спекатись однієї-єдиної думки — вона міцно засіла у його черепі. Ґрейс... Перед його очима постало обличчя його другої доньки. Невже це Ґрейс померла?! П’ятнадцятирічна витівниця Ґрейс, сповнена вибухової життєрадісності, завжди осяяна усмішкою, цікава, енергійна, дещо боязка Ґрейс — хіба не вона була найвразливішою з-поміж усіх? Ота її невгасима радість — хіба не заразила вона Ґрейс нервовістю, яка лише справляла враження здорової, однак ані набирала ваги, ані чинила спротив різним недугам? Хіба не могла вона підхопити якусь заразу у друзів із дитсадка, школи або ліцею? Ґрейс була надто доброзичлива і здавалася схильною до всього: ігор, приятелювання, вірусів, бактерій, мікробів. І Ґреґ уявив, що вже не милуватиметься тим, як вона весело чимчикує, як рухається, як похиляє голову, піднімає руки, сміється на повен голос...

Певно, то була саме вона. Жодних сумнівів.

Чому він так вирішив? Відчув інтуїтивно? Чи отримав якийсь телепатичний сигнал? На мить Ґреґ зупинився і почухав потилицю. Насправді, він цього не знав — він цього боявся. Якщо він спершу подумав про Ґрейс, то лише тому, що... вона була його улюбленицею.

І він миттю сів, пригнічений цим відкриттям. Раніше механік ніколи не здавав собі справ про ієрархію серед доньок. Отже, в нього є фаворитка... Цікаво, чи він виказував це? Чи було це помітно їй і решті дівчат? Певно, що ні. Першість Ґрейс темною агресивною масою досі неприступно лежала десь на дні душі Ґреґа.

Ґрейс... Він сумував за дівчам із розкуйовдженими косами і тоненькою шиєю. Її було так легко любити! В усьому блискуча, не така поміркована, як його старша донька — жвавіша за решту, Ґрейс не знала нудьги і в будь-якій ситуації знаходила безліч цікавих деталей. Ґреґ вирішив, що, коли продовжуватиме думати про її смерть, страждання стане нестерпним. Тож він із подвоєними силами взявся до праці.

— Тільки б це була не Ґрейс!

І він крутив шворні, поки ключ не випадав із рук.

— Краще то була би Джоан!

О, втрата Джоан засмутила б його значно менше! Джоан мала лискучі каштанові патли, жорсткі, мов солома, що густо вкривали їй скроні, і відзначалася різкістю, хитрощами й певною вайлуватістю. Ґреґові вона нагадувала щура. Вони не мали нічого спільного. Тут варто зазначити, що Джоан народилася третьою, тож її поява не супроводжувалася ні ефектом новизни, як у першої доньки, ні тихим спокоєм, як у другої. Третя з’явилася, ніби сама собою, цій події не приділили такої уваги, нею займалися сестри. Ґреґ навіть не мав нагоди побачити новонароджену — вона народилася, коли він працював на нову компанію, що здійснювала рейси аж до Еміратів. До того ж, йому не подобалась її кольорова гама: ні її шкіра, ні очі, ні губи; дивлячись на Джоан, Ґреґ не бачив у ній дружину і доньок, вона здавалась йому чужою. Звісно, він не мав жодного сумніву в тому, що Джоан була його донькою, бо добре пам’ятав ніч її зачаття — тоді він якраз повернувся з Оману, — та й сусіди не раз казали, що вона дуже на нього схожа. Авжеж, така сама густа кучма, як і у нього! Можливо, бентежило його саме це: дівча, подібне до хлопця, але не хлопець...

Справа в тому, що Ґреґ міг творити лише дівчат і його сі́м’я, нездатне надихнути черево Мері на самців, виробляло тільки дитинчат жіночої статі. Ґреґ цим картався. Бо за чоловіче начало в їхньому шлюбі відповідав саме він — колос, якому з невідомих і невидимих причин бракувало чоловічої сили, щоб поповнити хлопцем цю повну жіноти мушлю.

А й справді, мало чого бракувало, щоби Джоан народилася хлопцем... Хлопчиком, якого так не вистачало. Джоан була живим свідченням слабкості Ґреґа. Він щоразу напружувався, коли хтось хвалив його дівчат — бачив у цьому підступні кпини.

— Месьє Ґреґе, як вам пощастило — у вас аж чотири доньки! І доньки обожнюють свого тата! Певно, вони перед вами благоговіють?

Ясна річ, вони його обожнювали! Яким би лихим він із ними не був, як довго не був би відсутнім, зникаючи серед хвиль і заробляючи на обійстя, на їжу, одяг, освіту... Звісно, благоговіли! Якби це було не так, то якими ж невдячними вони виявили себе — адже майже все зароблене потрапляло до їхніх рук, а собі він залишав самі крихти! Звісно ж, благоговіли...

Ґреґ був переконаний, що любов — це обов’язок, зобов’язання. Він офірував себе донькам — а вони мусили любити його! Свою ж батьківську відданість Ґреґ виявляв у наполегливій праці. Йому і на думку не спало б, що кохання складається з усмішок, пестощів, ніжності, підсмішків, турботи, спільних ігор, жертвування своїм часом тощо. Він був переконаний, що є взірцевим батьком.

— Отже, померла Джоан.

Оскільки формулювати думки йому було складно, то це припущення полегшило його муку.

А ввечері, коли капітан телеграфував керівництву, Ґреґ спрагло чекав на справдження гіпотези.

Поставши перед начальником, механік із подивом спіймав себе на раптовій думці — подібній до короткої і наполегливої молитви:

«Тільки б він не назвав імені Ґрейс! Не Ґрейс, а Джоан! Джоан, Джоан...»

— Любий мій Ґреґе! — повів капітан. — Нам не вдалося знайти хоч якийсь контакт. Небо захмарене, море схвильоване — зв’язок напрочуд поганий... Словом, нам не відомо, котра з ваших доньок...

— Дякую, капітане.

Ґреґ гратулював і вийшов.

Він прожогом кинувся до своєї каюти і зачинився там, відчуваючи, як від сорому в нього палали вуха. Хіба не бажав він смерті одній зі своїх доньок? Хіба не обрав він сам, яку краще у нього забрати? І за яким правом?! Хто дозволив йому промовляти ім’я Джоан у присутності капітана? Хіба, вказавши