Євгенія Анатоліївна Кононенко - Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

погладь, а потім хоч щодня лупцюй, — все стерплять! Та й руки ще лизатимуть...Гаразд, ходімо спати, немає сил, як втомився!

А ще бодай побіжно варто охарактеризувати статеве життя цього — прости Господи! — подружжя. Лина подарувала подрузі на якусь річницю весілля скраб для сідниць.

— Ефект — колосальний! Чоловічі руки не відлипнуть!

Роман, коли приходив вночі до спальні, ніколи не брався руками за ті місця своєї дружини, а брався за металеві грати в узголів’ї ліжка. Тоді їхні тіла перебувають на максимально далекій відстані, а статевий акт все-таки відбувається. І коли вряди-годи солодкий змій бажання все-таки заповзав у нутро жінки, і вона робила спробу змусити чоловіка погратися з ним, Роман вмить люто вистрибував з неї:

— Чого товчешся? Знову все зіпсувала! Хочеш іще одну Жанну?

Він ніколи не лишався ночувати в спальні. Ночував на софі в бібліотеці. А Марина приймала снодійне і засинала на широчезному шлюбному ліжку під колискову Омбри:

— Ну, як тобі солодка ніч кохання з божевільно коханим чоловіком?

— У нас ще буде так, як було в горах, — крізь штучний сон шепоче Марина. Адже хотів він її в горах! І як все було! Гинув світ, а він її кохав!

...Але ж коханки в Романа нема. Може, десь щось між ділом. А однієї постійної напевне нема.

— Напевне нема, — підтверджує Лина. — Інакше б він не трахав тебе так часто. Лише раз на місяць для годиться. І на корпоративи, де треба бути з бабою, він тебе не брав би. Він одержимий духом свободи. Із цим змагатися важко. Але не треба здаватися.

— Я й не здаюся, — відповідала Марина.

І так триває вже не один рік. Марина вважає, що вона не вмерла і не збожеволіла, бо її живить кохання. Те кохання, яке Любов. Та любов, яка «ніколи не перестає». І саме ця Любов диктує їй один за одним романи про кохання, які читають люди. І Роман їх теж одного дня прочитає. «Любов — довготерпелива».

Але ті, хто близько спілкується з Мариною, мають інший погляд на природу її виживання за несприятливих умов. Роман лишається її Богом, хоча поводиться з нею навіть не як чорт, а як чортзна-хто. Тож своє роздратування на Романа Марина проектує на світ. Із дружинами колег чоловіка вона змушена бути чемною й коректною. Вона пробувала ділитися з ними, яка паскудна пика в дружини генерального директора, та їй вмить дали зрозуміти, що то чудова жінка, а хто цього не бачить, нехай частіше дивиться в дзеркало.

Але в розмовах з подругами — тут Марині отрути не забракне:

— Наша Магдалина так і не виходить заміж? Дає половині міста, а ні з ким не заспокоїться, — одна з головних тем обговорення Марини з Ніною.

— Які в Ніни противні діти! Краще б вона їх не народжувала взагалі! Жодного зі своїх чотирьох! — це вже з розмов з Линою.

— Не ганьби моїх хрещеників, — із розумінням ставиться до Марининої гнівливості Лина. — Це чудові дітки. Так, невиховані. І вчаться погано. І взагалі їх забагато. Але це все одно чудові діти!

— А як там твоя Жанна? — сичить з-за кухонної шафи Омбра. — Ти ще не забула, як вона виглядає? Впізнаєш її, якщо раптом побачиш її без бабусі? Гаразд, ти ще, може, впізнаєш. А татусь?

— А татусь дає на неї такі гроші, яких би вистачило на добрих учителів для всіх Ніниних дітей, — лунає з якогось із закутків вілли Павлина веселий чоловічий голос.

Останнім часом, окрім противної Омбри, з Мариною розмовляє ще й Він. Лагідний іронічний резонер. Лише він може відстрашити нестерпну Омбру. Адельфос. Він Марині замість брата, якого в неї ніколи не було. Він почав розмовляти з нею лише недавно. Але тепер він є. Тепер він реальний.

І це він сказав їй ще сьогодні вранці, коли Роман не випив доброї кави, якої вона з такою любов’ю зварила йому, натомість набовтав собі розчинної:

— Тебе хтось видав силою заміж за Романа Таваса?

— Кохання видало.

— Ну то «любов не горда». Випий ту каву сама, — лагідно вимовив Адельфос.

Ну-от, приїхали. Про що іще можна встигнути розповісти, поки роздратований колега Романа Таваса шукає місце для паркування біля лікарні? Певне, про зовнішність головних учасників подій. Подруги Елемен — це типажі, яких можна побачити на вулицях великого міста, в кав’ярнях, в офісах, на народних гуляннях — будь-де. Ось красуня Лина, блиск на губах, жага в очах, майстерний хаос у волоссі, легке погойдування в усьому тілі, уміння викликати жар і в підлітках, і в перестарках без тісних спідниць і декольте. Ось Ніна кричить на котрогось зі своїх дітей: «Ти куди побіг?! Ти чорт, а не дитина, скільки можна тобі повторювати...» А ось нібито симпатична, нібито стильно вдягнена, авторський дизайн одягу і прикрас, зачіска з дорогої перукарні, добре профарбоване волосся, майстерний макіяж, але в єстві якась глибинна прісність, якої не зафарбуєш. Як то кажуть, жінка без родзинки. Жінка, яка не зуміла розпалити в собі свій внутрішній вогонь. Це Марина Перистері, авторка популярних жіночих романів «Кохана, вибач!», «Тільки не вмирай!», «Я дочекалась!» та інших, далі буде.

Але є ще й Роман Тавас, законний чоловік Марини Перистері. Таких, як він, значно менше на вулицях великого міста, в кав’ярнях, в офісах, на народних гуляннях. Щоб побачити типовий фейс Романа Таваса, треба завітати до церкви, бажано до православної. Роман дуже схожий на Спасителя, хіба що волосся коротше. Але такі самі борода, вуса, загадкова усмішка. Чоловік, який вміє глянути у вічі співрозмовнику так значущо, ніби каже: «Встань, візьми постіль свою!», навіть тоді, коли пояснює, де найближчий банкомат.

Коли Марина у мріях, від яких вона не відмовилась і не відмовиться ніколи, малює їхню спільну радість, вона уявляє, як припадає до грудей напівголого воскреслого Христа, далі сповзає до його ніг, але він бере її під пахви, піднімає й тулить до своїх грудей. Саме воскреслий Христос вабить Марину. Бо живий Він на всіх зображеннях в одіянні під горло, та ще й згори плащ. А коли були муки Христові, і Він був мало не зовсім голий, чи пустив би Він її обтерти Його кров, і злизати Його кров, і обтерти Його ноги своїм волоссям... Господи! Кілька років тому Роман сказав, що його дратує її довге волосся. Марина відтоді коротко стрижеться.

— Давай, виходимо! Приїхали! Ось в ці двері.

Вони чекали спочатку в тісній приймальні унизу серед збентежених заплаканих родичів.