Ларрі Трамблі - Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі

Амед, але дарма. Через деякий час він вирішив зайти до нього в повітку. Азіз поволі прочинив великі двері.

«Амеде, що ти робиш?»

Оскільки брат не відповів, він ступив крок до середини.

— Я знаю, що ти там. Відповідай.

— Не заходь.

— Чому?

— Залиш мене самого.

Азіз пройшов далі і помітив силует брата у брудних сутінках повітки.

— Що ти там робиш?

— Не підходь.

— Чому?

— Небезпечно.

Азіз зупинився. Він чув, як важко дихає брат.

— Та що там у тебе?

— Я не можу поворухнутися.

— Ти захворів?

— Вийди звідси.

— Чому?

— На мені пояс, і якщо я поворухнуся...

— Ти говориш казна-що!

— Все злетить у повітря. Вийди зараз же!

— Я зараз приведу батька, — мовив перелякано Азіз.

— Ти повірив мені? Ну ти й дурень, — зареготав Амед і кинувся до брата, та так швидко, що той упав на землю. — Ти справді довбня, у пояса немає детонатора!

Азіз ухопив брата за ноги і повалив його теж. Обидва билися не на жарт.

— Я вб’ю тебе!

— А я тебе!

— Віддай пояс, іти повинен я.

— Батько вибрав мене, піду я.

— Я хочу його приміряти, знімай!

— Нізащо!

Азіз ударив брата в обличчя. Амед підвівся, ошелешений. Він ухопився за довгу полицю, що йшла біля стіни.

— Якщо наблизишся — розірву на шматки.

— Спробуй!

— Я серйозно, Азізе.

Захекані брати дивилися одне на одного, не рухаючись. Вони більше не були дітьми. Щось змінилося, немов би сутінки додавали їхнім юним тілам більше масивності й жорсткості, притаманної лише тілам дорослих.

«Я боюся помирати, Азізе».

Амед видав заготовлену брехню. Брат підійшов до нього.

— Я знаю. Піду я.

— Ти не можеш.

— Піду я, Амеде.

— Ми не можемо не підкоритися батькові.

— Я займу твоє місце. Батько не довідається.

— Він здогадається.

— Ні, довірся мені. Знімай його, — благав Азіз.

Амед спочатку вагався, а потім рвучко зняв пояс. Азіз узяв його й пішов углиб повітки, туди, де сонячний промінь з отвору майже торкався долівки. У непевному світлі він розглядав річ, яка знищить ворогів його народу і водночас введе його до Раю. Він був зачарований. Пояс складався з десятка маленьких кишеньок циліндричної форми, заповнених вибухівкою. Амед підійшов до нього.

— Як гадаєш, померлі можуть повертатися?

— Не знаю.

— Гадаю, я щойно бачив дідуся.

— Де це?

— Там, — відповів Амед, вказуючи на простір перед ними.

— Ти впевнений?

— То було його обличчя. Воно швидко зникло.

— Ти бачив привида.

— Коли ти помреш, то, може, теж повернешся.

— Ходімо звідси, — сказав із притиском Азіз.

Амед поклав пояс у полотняний мішок, якого заховав під старим брезентом. Коли обоє братів вийшли з повітки, від сонячного світла в них заболіли очі.

Амед пішов до матері, яка готувала вечерю на кухні. Вона різала овочі на дерев’яній дошці. Висипавши рис на аркуш зі старої газети, вона запропонувала сину перебрати його. Амеду подобалося допомагати матері готувати, навіть якщо йому було трохи ніяково. Хлопці зазвичай такого не роблять. Спочатку, коли він уперше запропонував свою допомогу, Тамара здивувалась і відмовилась. Він пропонував ще раз, і ще. І врешті решт Тамара погодилася. Вона любила ці миттєвості з сином і шукала нагоду. Якщо Амед протягом кількох днів не приходив на кухню, вона хвилювалася й запитувала себе, чи то не Загед часом поговорив із сином. Вона знала, що чоловік вважає, що хлопцю так поводитися не личить.

Амед зосередився на роботі. Він вибирав поміж зернами рису маленькі камінці й бруд. Його рухи були швидкими і точними. Тамара не наважувалася поставити йому питання, яке пекло її губи. Чекала, щоб син порушив тишу, яка незвично довго панувала між ними. Бо ці хвилини, проведені разом, давали можливість спілкуватися, якої інакше в них не було б. Оте відчуття таємничої спів-причетності між матір’ю і сином іноді викликало нестримний сміх. Амед користався цією нагодою, щоб поговорити й про тітку Даліму, за якою він сумував. Кожен отриманий від тітки лист ставав для нього святом. Спочатку їх йому читала мати. А відтоді, як Амед навчився сам розбирати слова, він може перечитувати тітчині листи годинами. Вона розповідала йому подробиці свого нового життя. Описувала метро, поїзд, який їздить міськими кварталами під вулицями і будинками міста! Вона розповідала про сніг, який за кілька годин засипав дахи будинків і занурював усе у ватну тишу, яка опускалася з небес. Вона дивувала його й пробуджувала цікавість кількома фото, вкладеними в конверта. Вона постійно уникала надсилати фото свого чоловіка. Найбільше Амеду подобалися фото міста у вогнях, або з мостами, чиї металеві конструкції височіли над рікою, й мерехтливі стрічки автомобільних фар на них. Якось тітка написала йому, що згадає помаранчевий сад щоразу, коли їсть помаранчі. І їй хотілось би походити серед помаранчевих дерев разом із маленьким Амедом, вдихати разом із ним аромати їхніх білих квітів!

«Я все зробив, — раптом сказав матері Амед».

Тамара подумала, що він закінчив перебирати рис. Вона поглянула на сина і зрозуміла, що той мав на увазі заміну.

— Ти запитав його?

— Так сьогодні в...

— Ти не сказав ненароком, що він хворий?

— Ні!

— І не треба було.

— Ні! Я зробив, як ти казала.

— Ти сказав йому, що боїшся?

— Так, сказав, що боюся помирати.

— Мій бідолашний Амеде, мій синочку! Пробач мені! Пробач! Я знаю, ти сміливий, як і твій брат. Те, що я попросила тебе зробити, це так жахливо, так жахливо...

— Не плач, мамо.

— Нащо приводити у світ дітей, якщо потім приносити їх у жертву, неначе безсловесних тварин, котрих відсилають на бійню.

— Не плач.

— Я не плачу. Бачиш, уже не плачу. Ми зробили це для Азіза, еге ж, не забувай про це. Закінчуй перебирати той рис.

Тамара витерла очі і поставила на вогонь велику каструлю, щоб закип’ятити води.

— Тобі треба звернути увагу на одну річ, Амеде.

— На яку, мамо?

— Відколи твій брат хворіє, він схуд.

— Та ні, начебто.

— Ні, схуд! Ти не помітив? Його щоки не такі округлі, як у тебе. І він їсть із меншим апетитом, ніж ти. Зверни увагу на братову тарілку і роби так, щоб їсти менше за нього. Мені так боляче просити тебе, так боляче, та заприсягнись,