Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Та робітники ще себе покажуть. Вся трудова Росія себе покаже... Сьогодні Петербурзький комітет оголосив триденну забастовку протесту. Всі заводи, всі фабрики з завтрашнього дня базуватимуть.

— Чисту сорочку одягнеш... я випрала...

— Спасибі тобі, сестро.

— Бач, забула сказати. Від мами є лист.

— Та ну? Чого ж мовчиш... Давай!

Згадка про матір війнула обом на серце чимсь теплим і ніжним.

— Скучає вона,— і в голосі Ніни забриніли нотки жалю.— Журиться за нами і просить: "Коли, каже, Артем не зможе, то хоч ти приїдь. Доки ж я житиму сама?" Шкода матері.

— Шкода.

— Купила дві курочки і відкладає крашанки. Вже три десятки зібрала. Сподівається, може, в гості приїдемо.

— Ой мамо, рідна ти моя! — вимовив з особливою любов'ю Артем.— Не знаєш ти, мамо, що з твоїми дітьми може статися.

— Не говори так... Навіщо? — глянула з докором на брата, бо відчула в його словах недобре пророкування. Потім підійшла до етажерки з книжками, взяла мокрими пальцями розпечатаний конверт за ріжок і віддала Артемові.

— Як завжди, трошки тістом підклеєне,— сказав він, посміхаючись, а очі в нього відразу посвітлішали, стали ласкаві й добрі.

— Читай, я теж послухаю.

Не витираючи рук, Ніна стояла посеред кімнати. З її пальців, побілілих і зшерхлих на кінчиках, стікали краплини води, падали на підлогу, але вона цього не помічала, уважно слухаючи Артема. На обличчі її гасла усмішка, очі завіювались смутком, бо, здавалося, не лист читав брат, а сиділа тут-таки, поряд з ними, посивіла, зажурена мати і скаржилась на свою самотність, на гірку материнську долю, безнадійно, але вперто вмовляючи дітей своїх повернутися додому...

Та нові події зринали в пам'яті Ніни Черкашиної. Як весною невеличкі струмочки, зливаючись один з одним, утворюють бурхливий потік, так вулиці великого міста вщерть заповнювались робітничим людом, утворюючи єдину могутню лавину, яка змітала на своєму шляху поліцейські застави, примушувала їх розбігатися.

Це вийшов на вулиці російської самодержавної столиці петербурзький пролетаріат. У цій лавині близьких і любимих людей маленька, непомітна, як тисячі інших робітниць, іде й вона, калошниця фабрики "Треугольник" Ніна Черкащина. Щоки в неї аж пашать. Очі горять якимсь гарячим, молодим, невгасимим вогнем, і той вогонь, невидимий, але відчутний, примушує серце її битися сильніше, сповнює груди дівочі теплом і хвилюванням.

Так хороше не було ще ніколи. Такої радості зазнала вона вперше в житті. їй хочеться співати. Дзвінкий і сильний голос її вплітається в тисячі інших голосів, губиться серед них, і тільки пісня "Варшавянка" — крилата, вільна й багатоголоса — лине над містом, закликаючи всіх безправних і знедолених до боротьби:

Вихри враждебные веют над нами, Темные силы нас злобно гнетут. В бой роковой мы вступили с врагами, Нас еще судьбы безвестные ждут.

Но мы поднимем гордо и смело Знамя борьбы за рабочее дело, Знамя великой борьбы всех народов За лучший мир, за святую свободу.

В єдиному пориві, сильний і грізний, мов пересторога старому світові, лине з тисяч грудей сміливий заклик приспіву:

На бой кровавый, Святой и правый, Марш, марш вперед, Рабочий народ!

Поряд з Ніною — Галина Шорохова і Ванятка. Хлопчик з цікавістю стежить за матір'ю. Він, певне, ніколи не чув, щоб вона співала. Йому приємно. Його оченята сяють від захоплення. Хлопчикові кортить про все розпитатися: і куди йдуть, і де відбуватиметься отой мітинг, що про нього розповідала йому вдома мати. Але як спитати про це зараз, коли в неї таке зосереджене обличчя. Ванятка горнеться до Ніни, смикає її за руку, запитує:

— А нам іще довго йти?

Ніна дивиться в допитливі карі оченята, і їй хочеться взяти хлопчика на руки, нести й пригортати до грудей. Та вона тільки голубить його очима й відповідає:

— Вже недовго. А ти що, може, втомився?

— Ні, тітонько Ніно, я ще й зовсім не втомився... А моя мама співає,— крикнув він, спинаючись на ніжки.— Вона вдома ніколи не співає, а сьогодні тільки. А ви навчите мене цієї пісні? Я теж співатиму разом з мамою і з вами, тітонько Ніно. Добре?

— Навчу... Навчу тебе, Ванятка, хлопчику мій гарнісінький,— обіцяє Ніна, і знову голос її звучить, вплітаючись в тисячі інших голосів:

Мрет в наши дни с голодухи рабочий. Станем ли, братья, мы дальше молчать? Наших сподвижников юные очи Может ли вид эшафота пугать?

В битве великой не сгинут бесследно Павшие с честью во имя идей, Их имена с нашей песнью победной Станут священны мильонам людей.

Раптом передні колони зупиняються. Уривається недокінче-на пісня. Лунає чийсь попереджувальний голос:

— Застава!..

Ніна бачить, як від Нарвських воріт вимчав загін кінної поліції, врізався в саму гущу робітничої колони. Мигнули під сонцем оголені шаблі, засвистіли в повітрі дошкульні нагайки. Зчинився жіночий крик.

— Мамо, боюсь... Мамочко! — занепокоївся Ванятка.

— Біжімо! — тривожно вигукнула Галина Шорохова.— Біжімо та сховаємося у дворі! — І Галина першою мчить до розчинених воріт найближчого будинку, тягнучи за собою переляканого Ванятку, що бачив поліцейських на гарцюючих конях, і ті коні й оголені блискаючі шаблі викликали в ньому невимовний страх.

— Ніно! — гукала Галина Шорохова.— Ніно, втікай мерщій!..

Та Ніна нікуди не втікає. Бліда, стоїть і дивиться, як озброєні поліцаї розправляються з беззбройними демонстрантами, і серце її сповнюється ненавистю, гнівом. Відчуття таке, наче важкий поліцейський чобіт наступив їй на дівочі груди і давить їх безжально, а вона, нескорена й горда, поривається на волю, щоб знову лунала пісня і знову світилися очі робочих людей радістю, надією...

"А ми підемо! — думає Ніна, не страхаючись поліцейської розправи.— Розганяєте нас, а ми все одно зійдемося знову... Ще й за руки візьмемось і підемо вперед... будемо співати!.."

В очах її спалахує одчайдушна рішучість. Ніна рвучко схоплюється з місця і біжить слідом за Галиною, знаходить її на подвір'ї, говорить до неї схвильовано:

— Зараз... Я зараз... Зажди мене тут.

— Що таке? — сполошилася Галина.— Що ти надумалась робити?

Та Ніна, не відповідаючи, мчить до двірника, який тримає в руках довгу мітлу. Не чула Галина, про що домовлялася з ним її подружка, та через якусь хвилину довге древко було вже в дівочих руках.

— Навіщо тобі ця палка? — питає, дивуючись, Галина Шорохова.— Ти що, може, з поліцаями зібралася воювати?

— Воюватиму! — відповідає Ніна з суворою впертістю, і несподівано для Галини Шорохової, але на велику втіху і радість Ванятки, вона вихоплює у себе з-під білої кофточки багряний, як мак, шовковий прапор.

Галина Шорохова здогадується про намір Ніни, і в очах робітниці світиться тривога.

— Ніно! Не йди... Вони тебе затопчуть кіньми або потягнуть до участку, а там в'язниця, суд, заслання... Отямся!.. Хіба не бачиш, як вони людей шмагають? Такі люті звірі можуть не тільки нагайкою, вони можуть тебе шаблею рубонути.

— А я піду! — заявляє рішуче дівчина.— Піду! І я вірю, знаю. Робітники не залишать мене одну... Ти, Галино, не вмовляй, а краще ось допоможи.

Галина з неприхованим страхом дивиться в обличчя Ніни, розуміючи, що ніякі слова не відрадять її, що, зважившись на такий рискований крок, подружка не відступить назад.

Тоді Галина Шорохова допомагає прикріпити шовковий прапор до древка. Коли все вже готове, вона обіймає сміливу дівчину за плечі і, дивлячись їй благально в обличчя, говорить:

— Ніночко, подруженько моя, послухай... Не йди... Ще раз прошу тебе.— Очі робітниці заіскрились сльозами.

— Галино!.. Дорога ти моя... Не зупиняй... Не проси... Я вирішила... Все буде добре... Ось побачиш.— І вона, не випускаючи з руки згорненого прапора, рвучко обіймає Галину ІПорохозу, цілує Ванятку й рішуче виходить за ворота на безлюдну вулицю.

Серце її б'ється шалено, але не від страху за себе. Нове, не звідане досі почуття самопожертви заполонило все її єство. Не злякають і не спинять її зараз ні свист нагайки, ні злобні окрики розлючених поліцейських, ні удари їхніх шабель.

Хіба що тільки смерть могла б зупинити її в цю хвилину безрозсудної рішимості й відваги. Вона не відступить назад, не сховається за рятівними ворітьми.

Від внутрішнього хвилювання їй забиває дух, а очі — гострі, допитливі й безстрашні — горять молодечим запалом і завзяттям.

Ніна розгортає прапор, підіймає його в руках, мов живу, гарячу, трепетну жар-птицю, що дає бідним людям щастя. Рвучкий вітер лопотить і гонить багряні хвилі по шовку, на якому чітко й красиво вирізьблюються гаптовані білим шовком слова:

"Долой самодержавие] Да здравствует свободная Россия!" Ніна чує позаду тривожне застереження Галини Шоро-хової:

— Ой, що ж воно буде з нами? Пропадемо. Згноять вони нас у в'язниці.

Ніна не відповідає нічого. Хода її легка й граційна. Здається, що в образі стрункої дівчини вулицею столиці йде майбутня Росія — вільна, безстрашна, горда в своїй силі, мужності й красі.

Знову радістю сповняються груди дівочі, і вона, ота радість, бунтівлива й непоборна, виривається новою піснею з молодих грудей, піснею, що її не вбити ворогам:

Смело, товарищи, в ногу, Духом окрепнем в борьбе, В царство свободы дорогу Грудью проложим себе.

Дзвінкий і сильний голос лине, як заклик, що на нього не можна не відгукнутися. З дворів, з укрить виходять нещодавно розігнані демонстранти на вулицю, стають в колону, підхоплюють пісню, і вона знову, могутня, тисячоголоса, пливе над містом, запалюючи трудових людей на боротьбу за свої права.

"Ідуть... Я знала... Я вірила — підуть за прапором". І серце Ніни Черкашиної б'ється поривніше, гарячіше стає в грудях, і щось їй самій незрозуміле, але хвилююче й нестримне підкочується до горла, застилає очі сльозами великого, незабутнього щастя...

А пісня лине, наростає, дзвенить... А теплий вітер голубить, цілує багряний шовк прапора, що за ним милуючись стежать тисячі очей. Він, мов сонце, гріє людям серця, вселяє в них віру й надії в неминучу перемогу труда над капіталом.

Вышли мы все из парода, Дети семьи трудовой. Братский союз и свобода — Вот наш девиз боевой.

З кожною хвилиною демонстрантів стає все більше й більше. Люди в передніх рядах ідуть, узявшись за руки, нерозривними шеренгами одна за одною, як хвилі морського прибою...

Та знову обривається пісня, бо ще одна-застава кінної поліції перетинає демонстрантам шлях.