Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Багато чого не розумієш, та нічого, підростеш — зрозумієш потім.

Маленька ручка бережно потягнулась до Артемової скроні.

— Дядечку Артеме, болить? А за віщо вони били? Ти добрий... Я тебе люблю...— маленькі рученята ніжно обняли металіста.

— Не завжди так буде, Ванятка, що нас, робітників, битимуть та стрілятимуть! Ще доживемо ми з тобою до таких днів, коли не буде ні царя, ні жандармів, ні поліції,— говорив Артем, відповідаючи на якісь свої думки.— І може, скоро й таке трапиться, що прийдуть з фабрики а чи з заводу робітники й запитають: "А де тут живе Ванятка Шорохов, сирота?"

— Я сам їх зустріну,— пообіцяв хлопчик і затих, слухаючи розповідь.

— Знайдуть вони тебе і скажуть: "Збирайся, хлопчику, в дорогу".

— А мама теж поїде зі мною?

— Поїде. І привезуть тебе, сина робітника, до такого красивого царського палацу над морем, що тобі й не снилося ніколи. На воротях буде напис: "Ласкаво просимо!" І ось ти заходиш на подвір'я. Доріжки висипано піском, а за доріжками різні квіти, кущі троянд рожевих, білих, багряних... І куди не глянеш — скрізь так гарно та красиво, що очей не можна одірвати. Там озера з білими лебедями...

— ...білими лебедями,— повторює в захопленні Ванятка, боячись пропустити бодай слово.

— А там фонтани дивовижні, а там такі дерева тінисті, крислаті й могутні, що ніде більше таких не побачиш. І все це буде для вас, дітей. Дивися тоді на цю красу, милуйся, набирайся сил та здоров'я. А житимеш ти в палаті, де високі стелі, багато свіжого повітря, багато сонця й тепла...

— Це казка? — спитав серйозно Ванятка, дивлячись Арте-мові в очі.

— Ні, не казка... Так буде, хлопчику мій. Знаю — буде! — говорив Артем, наче хтось сторонній і злий намагався пригасити його завітні мрії, його давню й непохитну віру в майбутнє, сповнене радості, вільного труда, довгожданого й великого щастя.— Буде! І ти, Ванятка, цього щастя зазнаєш. Покладуть тебе в чисте ліжко, дадуть чисту нелатану білизну і скажуть: "Жив ти, Іване Шорохов, на робітничій околиці, в кімнатці з одним вікном і низькою стелею. Не знав ти радості. Дитинство твоє було бідне, злиденне й голодне. Та вже тій бідності не вертатися. Живи, Іване Шорохов, виростай, вчися добре у школі, добре й чесно працюй і. ніколи в житті не забувай, що твоє щастя і щастя таких, як ти, дітей здобуте батьками дорогою ціною. За нього гинули люди на барикадах, і в тюрмах, і в далекому засланні... Не забувай, Іване Шорохов, ні свого батька, ні своєї матері!"

— Не забуде... Він не забуде! — почувся несподівано тихий, але знайомий голос від дверей, де у благенькій одежині стояла схвильована й бліда жінка.

— Мамо! Мамочко! — крикнув Ванятка, кидаючись до неї, а вона тремтливими, ослаблими руками обіймала його, цілувала личко, голову, рученята, змочуючи їх рясними сльозами.

Схвильовані Ніна й Артем дивилися на цю зворушливу зустріч матері з сином.

— Ага, мама повернулась... Моя мамочка прийшла... А мені дядечко Артем сорочку нову і штани нові купив! — кричав Ванятка, сяючи щасливими оченятами.

Галина Шорохова підійшла до Ніни, хотіла їй щось сказати, але губи затремтіли, і без єдиного слова робітниця впала на груди дівчині й забилася в риданні. Ніна відчувала, як здригалося знесилене тіло, як кволі руки вдячно обіймали її, вірну подругу, що доглянула Ванятку, і в цих мовчазних обіймах було стільки материнської любові, подяки й почуття, що Ніна, не стримавшись, заплакала теж, а схвильований Артем, покашлюючи, одвернувся до вікна.

— Спасибі, Ніно... Ти як сестра... Не забуду... Доглянула синочка мого, Ванятку...

— Хіба варто про це говорити,— сказала Ніна, втираючи сльози.— Ми з Артемом полюбили його, мов рідного...

— Спасибі вам! — промовила Галина, підійшовши до Артема. Погляди їхні зустрілись. Не одводила й не опускала Галина очей, як то було раніше при зустрічах з ним. Зараз карі очі її, зволожені сльозами, дивилися прямо йому в лице, а тихий, схвильований голос таким же хвилюванням відбивався в душі Артема.— Не знаю, як і дякувати вам... за все... і за синочка... і за обновку, і за те, що провідували мене в лікарні, передачі мені носили, підбадьорювали добрим словом... Коли б не ви, Артеме, хто знає, чи підвелася б я з ліжка...

— Ну хіба ж можна, Галино, про це говорити?.. Я так мало зробив для вас.— І він мимоволі взяв її руки в свої. Вона, ледь усміхаючись, дивилася йому в лице, а щоки її наливалися рум'янцем від внутрішнього збудження й невимовної любові, яка розцвітала в її серці.

— Спасибі... Я не забуду...

Артем помітно схвильований. Він дивиться в її глибокі, темні, такі дорогі для нього очі, посміхається до неї, говорить голосом, у якому бринять нові, не знайомі для сестри нотки великого жалю, співчуття і особливої ніжності, яка межує хіба що з коханням.

"Так, він її любить, але чомусь криється з своєю любов'ю",— остаточно вирішує для себе Ніна, спостерігаючи їх обох.

— Ви, Галино, так дякуєте, що мені стає незручно, бо дякувати, власне, немає за що. Ви краще розкажіть, як почуваєте себе зараз... Тільки сідайте. Ви втомились... Вам важко стояти,— і він підставив їй стілець, бережно взяв за плечі.— Ось так, відпочивайте... А може, ви їсти хочете?

— Я вже їла.

Він дивився в її змарніле обличчя, і серце його стискалося від болю й жалощів до неї.

Як він страждав! Як не спав ночами, особливо в дні кризи, коли невідомо було, чи виживе вона, чи навіки склепляться повіки, закривши карі очі, що в них він так любить дивитися, її дорогий образ владно й таємно живе в його душі, і сестра це відчуває.

Але жодним словом досі він не прохопився Галині про свою любов. Він наче замикав свою душу перед її світлим поглядом, старався жартувати або поспішав кудись, а Галина в такі хвилини розгублювалась, не маючи змоги його зупинити.

І тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черка-шиній.

— З Артемом зустрілася в парку, зовсім випадково, і знаєш, що він мені сказав? Він сказав: "Хороша ти, Галино, ніжна, добра..." — і пішов у своїх справах, а я стояла, дивилась йому вслід і, віриш, Ніночко, плакала.

Чомусь саме ця зустріч і ці слова пригадалися зараз Галині. Вона рада, що бачить Артема, чує його голос, відчуває тепло його сильних, мужніх рук, його дружні турботи.

— Вам треба, Галино, поправитись. Треба кращу їжу... Тут ось для вас...— і Артем подав їй гроші.— Візьміть. На перший раз вистачить, а там щось придумаємо.

— Що ви?.. Не візьму! — сказала Галина Шорохова, підвівшись з місця, і щоки її зарожевіли ще дужче.— Вам самим потрібні. У вас мати в Брянську. Я знаю... Ви їй допомагаєте... Це її гроші.

— Це ваші гроші, Галино. Страйковий комітет визначив для вас. А зібрані вони на багатьох фабриках і заводах. Робітники підтримують своїх братів та сестер. Ми теж збирали допомогу на Путіловському... Ви беріть, не соромтесь... Я правду кажу.

Галина Шорохова взяла гроші. Губи в неї затремтіли, очі знову налились сльозами.

— Мамо! Мамочко, ми додому тепер підемо? — смикав її за благеньке плаття синок, а вона, німа, зворушена вкрай, стояла посеред кімнати, не в змозі вимовити й слова...

Ще яскравіше мерехтіли в,небі зорі. Та ось зайнялося на сході марево, і з нього з'явився оранжевий обід місяця, що, поволі бліднучи, розливав своє сяйво на дальні дерева, на дахи будинків, окроплені вечірньою росою, і вони тепер виблискували так, наче вкриті були холодним інеєм.

Місячне сяйво, пробиваючись крізь шиби вікон, м'яко лягало на скатерть, гралося на перламутровому ґудзику плаття, освітлювало задумане дівоче обличчя. Ніна милувалась місяцем, а події, мов зорі, що засвічуються по заході сонця, одна за одною зринали в пам'яті, завдаючи їй то радості, то болю, то скорботи.

Ось зараз пригадалися їй дні локауту, коли Ніна, як і тисячі інших робітниць, залишилася поза стінами фабрики. Якось прала вона білизну, збиваючи в ночвах густу піну. Пасма золотистого волосся, вибившись з-під косинки, спадали на розчер-вонілі щоки. Заклопотана роботою, вона не почула знайомих кроків і обернулася до дверей лише тоді, коли, розчинивши їх навстіж, до кімнати увійшов Артем. Ніна сахнулась, побачив-щи його зблідле обличчя, роздертий комір піджака, забруднені глиною чи цементом плечі.

— Артеме, що з тобою? Ти п'яний? — вирвалося з вуст, якось мимохіть, непотрібне й образливе слово.— Ти поглянь на себе...

— Хіба не знаєш, що я не п'ю,— сказав докірливо Артем, скидаючи піджак. Руки з нього ледь тремтіли, погляд він одво-див, щоб не стрітися з очима сестри.— Ну, гади! Прийде час, ми поквитаємося... Ми розметаємо ваші гадючі гнізда! — сказав погрозливо Артем.

— Розповідай, що трапилось.

— Ти, певно, чула, що наші путіловці підтримали забастовку бакинських робітників.

— Про це я чула, звичайно.— І Ніна, витерши руки фартушком, приготувалася уважно слухати брата.

— Ну ось, зібралося нас, робітників, тисяч дванадцять. Багато виступало путіловців... Я теж... Запропонував збирати гроші на користь страйкуючих нафтовиків. Вирішили тут-таки провести одноденну забастовку протесту... І— ось ще мітинг не скінчився, бачимо, розчиняються ворота і на подвір'я заводу в'їздить загін кінної поліції. І піші теж...

— Знову били нагайками?

— Били... З цього, власне, і почалося. Ми відразу запротестували. Тоді один поліцай, здоровенний такий, мордатий і п'яний, підбіг до мене, рвонув за піджак, кричить: "Хапайте його, бунтівника, ведіть в участок!" Ні, думаю, в участок потрапляти мені нема чого. Я збив його з ніг одним ударом. Хтось з наших крикнув: "На барикади!.." І раптом чуємо залп.

— Ой! — скрикнула Ніна, жахаючись.— Вони стріляли в робітників?

— Стріляли... Два залпи... Зчинилась паніка... Поранені стогнуть... Кров, крик... Багатьох заарештували, але я все ж не дався їм, гадам! Вони стріляли по мені, та промахнулись...

— Промахнулись! — повторила Ніна, відчуваючи, як всю її раптом обдало холодом.

— П'ятдесят чоловік наших путіловців поранили, а двох — на смерть.

— На смерть? — промовила Ніна, наче в якомусь чаду. Заглиблена в свої думки, підійшла знову до ночов, і в рожевих руках її заплюскотіла вода, покрита мильною піною.

Мовчав і Артем. Він дивився через вікно на подвір'я, де з нестримним галасом гралися діти, але не чув їхнього крику та навіть і самих дітей не помічав.

Іншими переживаннями в цю хвилину була сповнена його душа, і, очевидно, відповідаючи на ті свої почуття, він сказав:

— Ми розуміємо, хто скеровує ці постріли в наші груди.