Андрій Кокотюха - Втікач із Бригідок

як єдиний спосіб той біль подолати. Нарешті, процитоване вами про зраду Косацького. Мотив очевидний.

– Але це – лише незакінчена сповідь. Намір, пане комісаре. Я щодня хочу звести з кимось рахунки й навіть кажу це іноді вголос. Проте жодна неприємна й ворожа мені людина від такого не помирає.

– Ви записуєте свої наміри? Може, ще й обговорюєте їх з пані Магдою?

Віко сіпнулося.

– Пане комісаре, з вашого дозволу – йдеться не про мене. Тим більше – не про моє особисте життя.

– Перепрошую, не мав наміру якось образити пані Богданович. Ви чудово знаєте, як я ставлюся до неї.

Клим кивнув, приймаючи вибачення:

– Коли вже вирішили порівнювати… У мене трошки інший, як кажуть лікарі на Кульпаркові, психотип.

– Інший ніж у кого?

– Ми тут ніби про Захара Ладного говоримо.

– То ви його знали особисто?

– Ні. Прорахувати тип такої людини нині досить просто. Дивіться, – стиснувши кулак, Кошовий відігнув великого пальця. – Вбивство через ревнощі, іншого мотиву нема…

– Чекайте-чекайте, ви ж щойно натякнули – Ладний узагалі не причетний!

– Я сказав: лист не доказ, – уточнив Клим. – Та підемо від того, що наш герой – таки вбивця, – він поворушив великим пальцем. – Захар ревнував Оксану… як її…

– Антонів.

– Так, Оксану до свого товариша, інженера Олеся Косацького. Мав на те підстави, бо тому пощастило з дівчиною більше, ніж йому, герою війни. Де-факто, пане комісаре, наш Ладний здобув свою особисту перемогу на фронті, проте отримав удар у спину в тилу. Тож переможцем себе не вважає. Воїн вважає щасливого суперника зрадником. Ось вам типова ситуація, таких від створення світу виникало море, і я не перебільшую зараз. Згодні?

– Та згоден, – Віхура почухав долоню.

– Коли так, погодьтеся з тим, що не обов’язково знати Ладного особисто, аби уявити подібну мотивацію й модель поведінки. – Клим зігнув та розігнув великого пальця, граючись ним, виставив указівний, утворивши подобу револьвера, націлив імпровізоване дуло на комісара. – Тепер про саме вбивство. Чому Захар не застрелив Косацького раніше? Він повернувся зі шпиталю навесні, наскільки мені вдалося дізнатися. Близько півроку на щось чекав, чимось мучився… Війна міняє навіть тих, хто, подібно до нас, сидить у тилу й робить свою роботу, не нюхавши пороху. Що вже казати про молоду людину, якій довелося мобілізувати всі свої приховані до часу резерви. Я певен: наш герой не знав, що буде героєм, коли займав свою позицію на передовій.

– До чого це все?

– До того, – Кошовий підніс указівного пальця догори. – З фронту всі повертаються з надламаною психікою. І не зростається, бо ветерани неодмінно побачать бодай одну працюючу кав’ярню з круасанами й струдлями в вітринах. Панів та панянок, чепурних, ніби життя не міняється. Їх війна чомусь не обходить. Раніше чи пізніше в більшості фронтовиків виникне потреба взяти зброю, якої зараз кругом повно, і розстріляти бодай солодке в вітрині. Це я ще кажу про тих, хто не має додаткового приводу. Захар Ладний його мав. Чому тягнув так довго? Чому не відразу взяв револьвер і не пішов убивати свого двадцятого і останнього ворога?

– Темрява в чужих душах, – розвів руками Віхура.

– Ось два головних питання, – Кошовий стулив відставлені пальці пучками. – Крім того, виступаючи в суді як адвокат Ладного, я б поцікавився в слідчого, де, коли і за яких обставин був знайдений ось цей недописаний лист. Котрий, з усією повагою, не можна назвати зізнанням убивці.

Віхура відкинувся на спинку стільця, помовчав.

– Нам справді слід переглянути наші стосунки, пане Кошовий.

– Прошу?

– Розділити службові і особисті. Адже, повторюся, нас багато що єднає і я не можу нехтувати минулим. Тому викладаю вам те, чого ви як приватна стороння особа не маєте права знати.

– Я не зовсім приватна особа…

– Чекайте, – комісар знову подався вперед, легенько хлопнув широкою долонею по столу. – Аркуш, як зволите бачити, жмаканий. Його знайшли агенти криміналу в кімнаті Ладного, у притулку. Валявся в кутку на підлозі.

– Захар писав, потім не дописав, зіжмакав папірець, жбурнув на підлогу, – потворив Клим. – Пане Віхуро, так зізнання не лишають. Їх принаймні дописують. Далі – стрілець чудово розумів, на що йде. Звісно, якщо таки замислив убивство, намагався дати лад думкам, тому й узявся за писання. Чомусь вирішив – дурня, кинув, підхопився, пішов виконувати задумане. Так виглядає?

– Схожу версію мені дав слідчий.

– А якщо припустити – Ладний не збирався вбивати Косацького? Писав щось на кшталт сповіді. Для себе, дуже особисте. Не знищив листа, бо напевне мав намір повернутися назад. Тож відчував себе в безпеці бодай у власному помешканні, у тих чотирьох стінах, які виділили фронтовику. Прийшовши, або дописав би, або – знищив. Словом, виглядає так, що лист не призначався для публіки.

– Я завжди цінував вас як адвоката, пане Кошовий, – комісар поплескав у долоні. – Бував на процесах за вашою участю. Зараз – чудова репетиція промови. Присяжні ваші. Навіть я починаю сумніватися, що на місці злочину зі зброєю та кров’ю на руках та одязі затримали справжнього вбивцю.

– Ага! – тепер Клим поаплодував сам собі.

– До речі, зловив Ладного військовий патруль на Снопкові. Вже було темно, старший написав пояснення: з сутінок вибіг якійсь чоловік, вигукнув – там стріляли, показав напрям. Звісно, капрал зреагував миттєво, як належить за таких обставин – повів патруль у вказане місце. Назустріч рухався чоловік у однострої, але це вже розгледіли потім, спершу побачили постать. Капрал наказав зупинитися – чоловік виставив перед собою зброю, це і в сутінках помітно. Затримали швидко, без пострілів. Знайти неподалік мертве тіло з простреленою головою – справа кількох хвилин.

– Ладний признався?

– Звісно, ні. Інакше б я відразу сказав вам про марність нашої розмови. Проте вона й без того не має сенсу. Говорю з вами, бо маю час і певний особистий сентимент до вас. Адже все це вам жодним чином не допоможе.

– Ви про що?

Віхура пошкріб ребро правиці об край столу.

– Пане Кошовий, щойно я нагадав, як високо вас ціную. А ви останнім часом так захопилися політичною діяльністю…

– Громадською.

– Нехай так, зараз це практично одне й те саме. Словом, ви забули: адвокат лише тоді представляє інтереси клієнта, коли у адвоката є означений клієнт. Зрозуміли тепер.

Клим усе зрозумів.

– Ні, – мовив коротко.

– Захар Ладний не уповноважив вас представляти його інтереси. Не думаю, що стрілець навіть знає про ваше існування. А ви, відповідно, не знайомі з ним. Не маю жодних підстав вести з вами подібні розмови. Й ніхто не має. Ще раз дуже перепрошую. Далі можемо хіба попити чаю. Замовити?