Джек Лондон - Міжзоряний мандрівник

– Тоді як же вона зветься, дитино?

– Вона зветься… – почав я і затнувся. – Я забув.

– Вона тепер виглядає інакше, – додав я, помовчавши. – Колись вона була зовсім не така.

Місіонер вибрав ще одне фото і подав матері.

– Тут я сам був півроку тому, місіс Стендінг, – він тицьнув пальцем на зображення. – Ось Яффська брама, через неї я пішов просто до Давидової Вежі, ось вона, ззаду, де тепер мій палець.

Усі вчені-богослови згодні, що це залишки башти Ель-Кулах, як її називали…

Але я перебив його й показав на зруйновану будівлю в лівому кутку фотографії.

– Вона десь тут. Євреї називали її так, як ви сказали. А ми – інакше. Ми називали її… я забув як…

– Ви тільки послухайте його! – засміявся батько. – Хтось би подумав, що він там був.

Я кивнув головою, бо раптом упевнився, що справді там був, хоч те місце якось дивно змінилося. Батько засміявся ще дужче, а місіонер подумав, що я глузую з нього. Він подав мені другу фотографію – зображення понурої пустелі, голої-голісінької, без єдиної рослини і прорізаної неглибоким яром з кам’яними узбіччями. Посередині стояло кілька халуп із пласкими дахами.

– Ну, а це що таке, дитино? – жартома спитав місіонер.

І раптом я згадав!

– Самарія![6] – вигукнув я, не задумуючись.

Батько захоплено заплескав у долоні, мати здивовано глянула на мене, а місіонер аж ніби розсердився.

– Хлопчина не помилився, – сказав він, – це село справді лежить у Самарії. Я туди їхав, тому й купив фотографію. Хлопчик неодмінно мусив десь бачити таку саму фотографію.

І батько, мати заповнили місіонера, що ні.

– Але на фотографії не так, – розохотився я, відновлюючи подумки краєвид. Загальний вигляд і обриси далеких горбів були ті самі. Я заходився описувати те місце й показував пальцем, де що змінилося.

– Будинки стояли ось тут, праворуч, і росли дерева, багато дерев, і багато було трави, і багато кіз. Я бачу цілу отару і двох хлопців, що її пасуть. А тут, вище, гурт людей іде за одним чоловіком. А тут… – Я показав пальцем на місце, де було село, – тут багато волоцюг. На тілі в них саме рам’я. Вони хворі, обличчя їхні, руки й ноги вкриті ранами.

– Він чув цю історію в церкві абощо. Пам’ятаєте зцілення прокажених у Євангелії від Луки? – сказав місіонер, задоволено всміхаючись.

– Скільки тут хворих, дитино?

У п’ять років я вже вмів рахувати до ста. Про себе я порахував людей.

– Десять. Усі вони махають руками і щось гукають іншим людям.

– А самі не підходять до них? – запитав місіонер.

Я похитав головою.

– Вони стоять на місці і кричать так, ніби їх спіткала якась біда.

– Ну, а далі, – допитувався місіонер, – що ти ще бачиш? Що робить той чоловік, котрий іде, як ти сказав, поперед гурту людей?

– Вони всі зупинились, і він щось каже хворим. І пастухи з козами зупинились поглянути, – усі дивляться на тих волоцюг.

– Ну, а ще що?

– Більше нічого. Хворі подалися туди, де будинки. Вони вже не кричать і не скидаються на хворих. А я й далі сиджу на коні й дивлюсь…

Троє моїх слухачів зареготали.

– І я великий! – крикнув я сердито. – І маю довгого меча!

– Десятьох прокажених зцілив Христос поблизу Єрихона дорогою до Єрусалима, – пояснив місіонер моїм батькам. – Хлопчина, мабуть, ходив дивитись на магічний ліхтар і бачив діапозитиви.

Але ні батько, ні мати не могли пригадати, щоб я коли-небудь бачив магічний ліхтар.

– Покажіть йому ще щось, – запропонував батько.

– Тут усе не так, – зітхнув я, розглядаючи фотографію, яку мені простяг місіонер. – Усе змінилося, крім оцієї гори та інших горбів. Ось тут мала б бути дорога, а там вище – садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небіжчиків. Ви бачите це місце? Тут вони кидали на людей каміння і вбивали їх на смерть. Я сам цього не бачив. Мені про це лиш розповідали.

– А гора? – запитав місіонер, показуючи на середину фотографії. – Як вона зветься?

Я похитав головою.

– Ніяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.

– З цим, що він каже, тепер згодні більшість авторитетів, – задоволено пояснив місіонер. – Це гора Голгофа[7]. Череповище. А може, її названо так тому, що вона скидається на череп.

Гляньте, вона таки схожа на череп. Тут розп’яли… – Він замовк і звернувся до мене: – Кого тут розп’яли, юний мудрагелю?

Скажи нам, що ти ще бачиш?

І я справді бачив. Батько потім оповідав, що очі мені аж рогом лізли. Але я затявся й уперто хитав головою.

– Я не скажу, бо ви смієтеся з мене. Я бачив, як там гинула сила-силенна людей. Вони прибивали їх цвяхами і гаяли на це багато часу. Я бачив… Але не скажу. Я не брешу. Спитайте тата й маму, чи я коли брехав! Вони б з мене шкуру здерли. Самі спитайте.

І я вже не сказав ні слова, хоч як місіонер заохочував мене фотографіями. Від спогадів-картин мені паморочилась голова. Слова тиснулись на язик, але я вперто мовчав.

– З нього має вийти великий знавець Біблії, – сказав місіонер моїм батькам після того, як я поцілував їх на добраніч і пішов спати. – Або з такою уявою він стане знаменитим письменником.

Ось доказ, що пророцтва не збуваються. Я сиджу тут, у відділенні для вбивць, і пишу ці рядки в останні свої дні – себто, в останні дні Дерела Стендінга, бо його скоро виведуть звідси, почеплять мотуз на шию і спробують кинути у вічну темряву. І я всміхаюся сам до себе: я не став ні знавцем Біблії, ні письменником. Навпаки, поки мене не поховали в темниці на півдесятка років, я був зовсім не тим, що мені пророкував місіонер. Я був знавець сільського господарства, професор агрономії, майстер знижувати непродуктивні витрати сили, майстер поліпшувати рільництво, лабораторний учений, що обов’язково вимагає точності і перевірених під мікроскопом фактів.

І ось тепер, цього теплого надвечір’я, я сиджу у відділенні для вбивць і, переставши писати свої спогади, прислухаюсь, як у сонному повітрі дзижчать мухи, як півголосом розмовляють мої сусіди – Джосіфес Джексон, негр-убивця, праворуч, та італієць Бамбеччо, теж убивця, в камері ліворуч. Крізь грати вони кажуть один одному, що свіжі рани добре змащувати пережованим тютюном.

Я тримаю у випростаній руці авторучку і, згадавши, що колись інші мої руки тримали отак гусяче перо або грифель, думаю, чи той місіонер у дитинстві також бачив притлумлений відблиск сяйва й спізнав миттєве