Ольга Кобилянська - Людина, Ольга Кобилянська

(щось у рiк, як ми поб­ра­лись); - я ду­ма­ла то­дi теж, як i ти, про смерть. Не знаю, чо­му не вмер­ла я, як i не знаю, чо­го жи­ву? Всi вдови­цi i ста­рi пан­ни, Оле­но, во­ни нi­чо. Ос­тат­нi на­ле­жать ще до тих без­та­лан­них, що ще до то­го i смiш­нi. Са­мот­нi блу­ка­ють у жит­тю, без при­юту, без ста­но­ви­ща, ска­за­ла би-м, без змис­лу, атi - жи­ють, щоб не вмер­ти. Нап­рик­лад я: смер­тi не ба­жаю, як в мо­ло­дих прист­рас­них днях. Знаю, що кi­нець сам прий­де, а бу­де се сум­ний, глу­хий кi­нець… Чи хо­чеш i ти вес­ти та­ке жит­тя? Чи, мо­же, хо­чеш для "Iдеї" жи­ти? На­приклад, пи­са­ти? Се те­пер… не­на­че хо­ро­ба в жi­нок. Оп­ро­че, для iдеї жи­веться до­ти, до­ки не тре­ба за кус­ни­ком хлi­ба по­би­ва­тись. Виб'є од­нак та го­ди­на, так iдеї перес­тають бу­ти ме­тою жит­тя. Вреш­тi, не­хай со­бi й так. Ду­маєш, од­нак, що пра­ця для iдеї зас­ту­пить то­бi се жи­ве ща­стя, ко­трого ро­зу­мiн­ня му­сить ще жи­ти в твоїй гру­дi, бо ж ти лю­била i бу­ла люб­ле­ною? Чо­го ж, пи­таю ще раз, чо­го ж хо­чеш, Оле­но?

Немов зму­че­на, пiд­ня­ла Оле­на го­ло­ву i з вiд­вер­не­ним ли­цем опер­лась мовч­ки о по­руч­чя крiс­ла, ще й очi зак­ри­ла ру­кою. Бо­же! Дiй­сно, чо­го ж во­на ще хо­тi­ла? що ос­та­ва­лось їй ще хо­тi­ти? Пи­са­ти? До то­го не ма­ла во­на та­лан­ту, а вся­ке ди­ле­тантст­во бу­ло їй не­на­вис­не. От­же, що ж їй по­ча­ти? Ду­ма­ти? Го­во­ри­ти? Май­же на се ви­хо­ди­ло. А на­ко­ли на се вий­шло, ста­ло смiш­ним…

Стара да­ма зав­ва­жи­ла му­ки мо­ло­дої дiв­чи­ни i, не змi­ня­ю­чи­ нi по­зи, нi то­ну, го­во­ри­ла да­лi:

- Дiйсно, Оле­но, в тiм взгля­дi не мо­жу пох­ва­ля­ти тво­го рi­шен­ня. Що за­ду­муєш чи­ни­ти, во­но, їй-бо­гу, не­доб­ре!

Однак во­на чу­ла, що доб­ре. Чу­ла, що ко­ли не бу­де при­де­р­жуватися сеї дум­ки, то про­па­де, як ти­ся­чi пе­ред i за нею. А то­го во­на не хо­тi­ла.

- Що му­чить те­бе, моя ди­ти­но? - обiз­ва­лась знов, ба­чу­чи, що Оле­на си­дi­ла без­мов­но та не­ру­хо­мо. - Нев­же ж то­бi жа­ль твоїх пог­ля­дiв на жит­тя, кот­рi ти, мо­же, змi­ни­ти му­сила б? Iди ж бо, iди! Яка ти со­бi там i пос­ту­по­ва, а в тiм нап­ря­мi ос­та­лась ти все-та­ки iде­алiст­ка. Ог­лянься лиш у жит­тю i ска­жи са­ма, чи под­руж­жя, кот­рi лу­чи­лись без лю­бовi, в ти­сяч­них слу­ча­ях не щас­ли­вi­шi вiд та­ких, що справ­дi не раз лиш лю­бов ма­ли за пiдс­та­ву? Ду­ма­ла бу­ло, що ти як­раз скор­ше всту­пиш у так зва­не "ро­зум­не под­руж­жя", а ти за­мiсть то­го лю­буєшся в ро­ман­тич­них за­са­дах i не хо­чеш у те вi­ри­ти, що ми не в си­лi кер­му­ва­ти на­шою до­лею, що на те є ви­ща си­ла. Прав­ду ска­зав­ши, свiт вис­мiє те­бе, до­вi­дав­шись, що че­рез те вiд­мо­ви­ла К…, бо йо­го не любил­а!..

- Свiт, Мар­га­ре­то? - вiд­ка­за­ла гор­до Оле­на, i згiрд­ли­вий ус­мiх про­май­нув по її ли­цi. - Та ма­са на­ших зна­ко­мих? Анi їх хвальба, анi їх до­га­на не бу­ли нi­ко­ли в си­лi пос­та­но­ви­ти для ме­не якесь пра­ви­ло! Ме­нi прос­то не­мож­ли­во роз­ста­тись iз дум­кою, що так, як во­но є, є не­доб­ре; що на­ступить од­на­че хви­ля, в кот­рiй прав­да смi­ло за­во­ло­дiє; спра­вед­ли­вiсть пе­рес­та­не бу­ти яки­мось да­ром лас­ки, i на­стане час, ко­ли жiн­ка не бу­де при­му­ше­на жерт­ву­ва­ти свою ду­шу фi­зич­ним пот­ре­бам…

- От i маєш, Оле­но! Твої пог­ля­ди про прав­ду ста­нов­лять влас­не при­чи­ну тво­го тер­пiн­ня. Се го­лов­не во­ни тво­рять роз­лад, без­та­лан­ну дис­гар­мо­нiю в твоїй ду­шi. За­вер­нись, лю­ба дiв­чи­но! - ка­за­ла во­на серй­оз­но. - За­вер­нись, до­ки ще мо­ло­да, до­ки ще мож­ли­вий ря­ту­нок, до­ки не бу­деш мусил­а со­бi ска­за­ти, що се­ред лю­дей ос­та­лась ти од­на-однiська!

- Годi ме­не вже уря­ту­ва­ти, - вiд­по­вi­ла мо­ло­да дiв­чи­на, су­м­но ус­мi­ха­ючись. - Не в тiм змис­лi, в яко­му, бу­ло, за­ду­ма­ли. Од­на­че, од­но­му му­шу за­пе­ре­чи­ти. Мої пог­ля­ди не та­кi iде­алiс­тич­нi, як ви ду­маєте. Ко­ли б бу­ла, як док­тор А. ка­зав, менш роз­важ­ним кри­тич­ним умом, не бу­ла б я анi в ча­с­тi та­кою без­та­лан­ною се­ред ни­нiшнього ла­ду суспi­ль­ного, не бу­ла б я та­кою са­мотньою, якою єсьм дiй­сно.

- Твоя уява над­то розд­раз­не­на.

- То дай­те по­жи­ву моїй ду­шi; дай­те ме­нi серй­оз­ну, три­валу пра­цю. Од­на­че нi­ко­ли не сто­яло ви­раз­нi­ше пе­ред мо­єю ду­шею, що єсьм "нi­чо", єсьм яки­мось не­до­кiн­че­ним, не­пов­ним сот­во­рiн­ням, кот­ре, ос­тав­шись та­ким, са­ме не здо­лає опа­ну­ва­ти до­лi! Що ме­нi з са­мої во­лi? Що ос­тається ме­нi? Нi­чо­го, Мар­га­ре­то, нi­чо­го, крiм прок­лят­тя, нас­мi­шок i ми­лос­ти­нi.

Трохи зго­дом, не­мов­би со­бi що при­га­ду­ва­ла, до­да­ла рi­шуче, нi­би бiльше до се­бе:

- Нехай вреш­тi все б'є на ме­не, я хо­чу до ос­татньої хвили­ни ос­та­ва­тись пра­вед­ною, а хто в си­лi чи­ни­ти бiльше, не­хай ро­бить…

- А за пот­ре­би жит­тя за­бу­ла, сер­це? - спи­та­ла зно­ву вдо­ви­ця, по­си­ла­ючи мрач­ний, май­же ост­рий пог­ляд з-по­за оку­­ля­рiв.

- Моральна нуж­да а аб­со­лют­на бiд­нiсть - се од­не й те са­ме. Нас­лiд­ки їх од­на­ко­вi. Будьте лас­ка­вi, - до­да­ла опiс­ля спiш­но, - да­ти ме­нi ар­куш па­пе­ру. Хо­чу на­пи­са­ти до нього.

Вона вста­ла, пе­рей­шла звiльна кiм­на­ту i ста­ну­ла вреш­тi пе­ред ста­рою жен­щи­ною. Нi­ко­ли не ви­да­ва­лась во­на їй та­кою по­важ­ною, од­нак нi­ко­ли й та­кою чу­жою.

- Се твоя не­вiд­мiн­на пос­та­но­ва?

- Невiдмiнна.

- I чи ти то­го свi­до­ма, що зап­ро­па­щуєш са­ма свою буду­чину?

- Так, я то­го свi­до­ма, що не бре­шу…

- Годi, бог з то­бою, без­та­лан­на!..

***

Щось у го­ди­ну пiз­нi­ше по­ки­ну­ла Оле­на ста­ру то­ва­риш­ку. Над­во­рi ста­ло ще тем­нi­ше. Лед­ве що десь-не-десь бли­ма­ли зо­рi, а по мi­ся­цi та­ки мча­ли­ся хма­ри. Ли­ше ви­хор гу­дiв та свис­тiв без­нас­тан­но, та гнав ти­хи­ми ули­ця­ми…

Прощання обох жен­щин бу­ло хо­лод­не i нi­ме. Щось стану­ло мiж ни­ми, що їх роз'єдна­ло; во­ни обi се порозумiли…­

Смiливо ки­ну­лась Оле­на в нiч­ну тем­ря­ву. Сильний по­дув вiт­ру за­га­сив свiт­ло в ру­ках вдо­ви­цi, а две­рi за мо­ло­дою дi­вчиною лус­ну­ли сильно i замк­ну­лись.

- Чого, влас­ти­во, во­на хо­че? - про­бур­мо­тi­ла ста­ра нете­р­пе­ливо i вер­та­ла звiльна на­по­мац­ки у свою свiт­ли­цю. - Чи при умi во­на?

***

Чаша го­ре­чi, яку до­ве­ло­ся ви­пи­ти ро­ди­нi Ля­уф­ле­рiв, не бу­ла ще пов­на. Но­вi, зов­сiм нез­на­нi чуд­нi зву­ки на­пов­ни­ли со­лод­кою гар­мо­нiєю сер­це Гер­ма­на-Євге­на-Си­до­ра. На­че од­­ним за­ма­хом зро­зу­мiв вiн по­езiю, в кот­рiй, зли­ва­лось мi­сячне свiт­ло й со­ло­вей­ко­ве ще­бе­тан­ня. Зро­зу­мiв жур­чан­ня чис­тих хвиль, зро­зу­мiв зо­ло­ту їх пiс­ню, ка­зоч­ну. Зро­зу­мiв сум­ра­ку ве­чiрнього ча­ро­дiй­ну си­лу. Вiн по­то­нув у найнiж­нiших чувст­вах… вiн, Гер­ман-Євген-Си­дор… лю­бив. Од­на­че йо­го люб­ка (бу­ла се жи­дiв­ка) ос­та­ва­ла­ся глу­хою для тих йо­го чуд­них, сер­деч­них зву­кiв. Йо­го просьбу, що­би ста­ла йо­го дру­жи­ною, вiд­ки­ну­ла во­на рi­шу­че i хо­лод­но, йо­го го­ря i роз­пу­ки не в си­лi опи­са­ти нi­яке сло­во людське; i вiн пос­та­но­вив зник­ну­ти iз сце­ни по­дiй. Ста­лось во­но тим чи­ном, що вiн