Ольга Кобилянська - Оповідання, Ольга Кобилянська

може затягнути. Ми йшли оба до лісу, я та й оцей... і видимо: недалеко саду чорної Магдалени... саме близько готаря, лежить чоловік. Приступаємо... дивимося.... се не з нашого села.

- І не з сусіднього! - закинув молодий.

- І не з сусіднього! - повторив старий.- Вмісто кучми в нього капелюх на голові солом’яний, а вмісто сердака або кожуха - полотнянка.

- З Галіції! - закинув, як перше, сухо молодий.

- Таки так,- кажу.

- Може, замерз! - каже оцей.

- Або заслаб,- кажу я,- та й гримнув.

- Або упився, або упився! - кликнув роздразненим голосом панотець, спинившись, щоб відітхнути, бо якраз знімалась дорога горбом між полями.

Оба селяни розсміялися.

- Може, хотів зігрітися! - закинув старший.- Та й збігла горівка в ноги й звалила.

По хвилі довшого мовчання поспитав панотець:

- А далеко ще там до нього?

- Та ніби недалеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря...

- Котрої Магдалени?

- Таже чорної, панотчику, чорної...

- Ага... ага! - обізвався панотець протяжно.- Чорної...- і замовк.

Аж надто добре він її знав. Тринадцять разів вступав в її хату. Тринадцятеро дітей поховала вона, та Магдалена.

- Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги, й руки геть покривило,- почав оповідати старий вартівник.

- Від чого покривило? - спитав панотець.

- Хто може знати... Кудись ходив на роботу і відколи вернув - два роки буде тому на Миколая,- то все лежить та й лежить... і руки, й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сім світі. Не дай, боже, нікому таке. Ще й діти вмирають. Оце останнє, що ще держиться її, та й то вже так, як би не її вже було. Лише очима світить. Худе... жовте, і день і ніч нахукає та й кахукає. Біда!

- Ов!..- кликнув панотець і знов на хвилину пристанув. Потім додав, відітхнувши: - До неї ще далеко. Десь забудувалися від села, як від ворогів. То... кажеш... її мала слабує?

- Слабує. Вже що вона не робить, куди й не ходить по ліки, а дитина все не така, як другі діти. До святого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть, не виросте їй і оця дитина.

- Та коли так, то певне, що не виросте. Але вона чемна жінка: на боже не забуває. Дає на служби... і добра робітниця. Коли не пішлеш по неї, вона зразу з’явиться. На все має час.

- Чемна жінка, щоправда,- притакнули чоловіки,- лиш то одно, що щастя не має. Діти повиростають, із найгіршої біди повидовбуються, а потім акурат як би хто свиснув на них - вони ідуть. Вона вже така збіджена з гризоти і з видатків, що чим раз, то більше чорніє. Недурно й прозвали її чорною. Лиш хрестить та й хоронить, хрестить та й хоронить. Не знаю, як її земля носить; яка у неї душа з жалю. А пальці її так само покривило, як чоловікові, лише їй з роботи. Смерть і слабість у хаті все повижирали. Якби не та дитина, що світить у хаті очима, вона пішла би сама в землю, а так дитина та й робота держать її при собі. Така її вже партика на сім світі.

- Але-бо й партика! - аж заспівав молодий товариш. І знов хвиля мовчанки, під час якої чулося лише сапання панотця і стукання кованої палиці по замерзлій дорозі.

- Що то у декого змалку нема долі, як от хоч би й у Магдалени! - потягнув знов на своє старий.- А дивіть, сиротою лишилося; в найми пішло, як лиш лазити почало. А відтак, як віддалася, запосілася смерть на діти, потім чоловікові руки й ноги покривило, та й не знати чому. Чому воно так? Бідна, та й годі. А кажуть: діти в неї такі розумні, як старі. Все, каже, «знають».

- Бо вмирати мають! - закинув молодий сухо.- Спитайте у якої жінки, в котрої померла дитина, яка вона була за життя? І послухайте, що вам розкаже. Таке й таке було - і се знало, і то знало, і то виділо, і то чуло... а наш чоловік і постаріється, і змарнується, а такого всього таки не знає!

- Сила божа! - відповів побожно вартівник.

- Ану-но, ще не видко Магдалениної хати? - кликнув нараз позад бесідуючих панотець, якого почала мандрівка нетерпеливити.

- Видко, вже видко! - поспішили сповістити газди. І справді, з-під лісу, мов грибок, показалася солом’яна, почасти снігом перевалена стріха малої хатини.

- Ну, прецінь добилися?

* * *

- Хата Магдалени дивиться лицем у ліс,- сказав молодший.

- Бо люта, що за плечима чигає вже чуже село,- відповів старший.- За її же городцем уже готар. Оце. простягається сусідня толока. Її хата саме на роздоріжжі стоїть. Слухає, як вовки лісом виють і фортуна ніччю гуляє. Аби ви знали,- додав об’ясняючи,- що тому в неї й стільки недолі. Се, кажуть, щастя обминає того, хто на готарі сидить. Воно тягнеться або в одну сторону, або в другу, а хто на готарі стає, тому нічого не дістається. Але дивіться, вже видко бідолаху, що лежить. Слава богу, на місце добилися, а то б панотець далі йти не захотіли.

Станули на місці.

Вокруг тишина і лиш гудіння лісом... Темний великан дише льодовим холодом і стоїть як мур, неповорушно. Попри нього біжить вузенька сільська дорога, а край дороги «лицем звернена до нього» хата Магдалени. За хатою мізерний садок, що опирається о толоку вже чужого села.

Але в тій хвилі хата Магдалени нікого не займає. Вона від трьох мандрівників іще добрих двісті кроків віддалена.

Вся увага людей звернена на чужинця, що лежить у білій полотнянці край дороги під лісом і не ворухається. Лице у нього з болю викривлене, жовте, ніби задеревіло. Пальці стиснені.

Сумний вид.

- Господи Ісусе Христе! - кликнув молодший, перехрестившись.

- Йому вже душа на плечах! - сказав другий.

- Ану, мой, потермоси, аби знати, чи живий, чи ні...- розказав нетерпеливо панотець.

Він, зобачивши чужинця, все зрозумів: убогий селянин-мандрівник занедужав у дорозі і якраз тут повалився. Мізерна одіж, зужита торбина при боці, худе, як віск, лице роз’яснило йому все.

- Рушається?

Несміливою рукою обмацував старший газда чужин­ця і доглянув.

- Живий! - кликнув.- Рушається...

Хвилина напруженого мовчання.

Панотець задумався, а