Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

– Багет для пана.

– Євро десять, – сказала касирка.

На язику в неї була волосина, і вона бризкала слиною, коли говорила, але ніхто не переймався захистити від того хліб.

– Прошу пані?

Продавчиня вже зверталася до наступного покупця.

– Булочку із шоколадом.

– Булочку із шоколадом для пані.

– Перепрошую, у вас там лежить не такий перепечений, дайте його, будь ласка, – змусив я себе вимовити.

– З пані – євро двадцять центів.

– Тримайте, – сказала продавчиня і простягнула інший багет. Дівчино, що вам?

– Хліб для тостів, поріжте, будь ласка.

– Перепрошую. Я таки візьму висівковий хліб.

Нарізна машина перекрила мій голос. Вона не чула мене.

– Хліб для тостів для дівчини!

– Один вісімдесят.

– Прошу пані?

– Ні, перепрошую, – повторив я. – Зрештою, я візьму висівковий хліб.

– Висівковий хліб разом із багетом для пана!

– Це буде три п’ятнадцять, – сказала касирка крізь бризки.

– Ваша черга, хлопче.

– Ні, це було замість багета, а не разом з ним.

– Два хліба, – сказав хлопець.

– Тоді два євро п’ять центів із пана і два десять із хлопця.

– Прошу пані? – спитала продавчиня.

Мені було дуже зле. Мені забракло сміливості продовжити. Я кинув погляд на Дюбрея. Водій стояв біля машини, схрестивши руки, і пильно дивився.

– Половину багета, добре пропеченого, – сказала літня жінка.

– Перепрошую, – сказав я продавчині, – я передумав. Шкода, але я, зрештою, таки також візьму половину багета.

– Гей, та пан не знає, чого хоче, – сказала вона різким голосом, беручи іншу половину багета, відрізану для бабусі.

Я весь палав, аж спітнів.

– Шістдесят центів із пані і стільки ж – із пана.

– Прошу пані?

– Я ще думаю, – відповіла дівчина, дивлячись на тістечка, вочевидь, із відчуттям провини.

Їй треба було оцінити кількість калорій у кожному.

– Пан іще має проблеми? – запитала продавчиня підозріло.

– Слухайте… я справді перепрошую… я знаю, що це дратує, але… хліб для тостів. Думаю, що мені треба саме хліб для тостів. Точно. Хліб для тостів!

Вона подивилася на мене, не приховуючи роздратування. Я не насмілювався обернутися, але мені здавалось, що покупці позаду зараз схоплять мене за комір і викинуть геть.

Зітхнувши, вона повернулася, аби взяти хліб для тостів.

– Стійте. Зупиніться. Зрештою…

– Так? – запитала вона злим голосом, на межі зриву.

– Я… нічого не візьму, нарешті я вирішив. Дякую. Перепрошую… дякую.

Я повернувся й пішов крізь усю чергу покупців із похиленою головою, не дивлячись на неї. Я вийшов бігцем, як крадій.

Водій чекав на мене, відчинивши дверцята, наче перед міністром, але мені було так соромно, як малому хлопцю, котрого спіймали на крадіжці цукерки з вітрини. Я заскочив у «мерседес», обливаючись потом.

– Ти червоний, як ті британці, що приїздять засмагати на Лазуровий берег, – сказав Дюбрей, дуже задоволений.

– Не смішно. Геть не смішно.

– Бачиш, треба було тебе трохи сильніше штовхнути. Але обіцяю – за кілька тижнів ти будеш здатний робити це запросто.

– Але мені це не цікаво! Я не зануда! Терпіти не можу зануд, які дратують, вимагають, аби всі бігали через їхні забаганки! Я не хочу бути схожим на таких!

– Але йдеться не про те, щоб нудити. Я не змушуватиму тебе кидатися з крайнощів у крайнощі. Я просто хочу, щоб ти міг отримати бажане, не боявся трошки потурбувати людей. Але хто зміг максимум – зможе мінімум. Тому я спонукатиму тебе робити трохи більше, ніж потрібно, щоб ти почувався зручно, коли просиш те, що природно просити.

– То що буде наступним етапом?

– Найближчим часом ти будеш відвідувати щонайменше три різні хлібівні щодня і двічі просити замінити те, що тобі дали. Нічого складного.

У порівнянні з тим, що я щойно пережив, це було прийнятним завданням.

– Протягом якого часу?

– Поки для тебе це не стане природним і тобі не треба буде докладати зусиль. Пам’ятай: ти можеш вимагати, але бути при цьому ввічливим. Необов’язково бути хамом.

«Мерседес» зупинився біля мого будинку. Владі вийшов і відчинив дверцята. Війнуло свіжим повітрям.

– Приємного вечора, – попрощався Дюбрей.

Я вийшов, не відповідаючи.

Етьєн вислизнув з-під сходів, витріщившись на автівку.

– Ти ба, пан веселяться, – сказав він, наближаючись.

Він узяв шапку й почав блазнювати, не даючи мені проходу:

– Пане президенте!

Я почувався зобов’язаним дати йому кілька монет.

– О, пан дуже добрий, – хрипнув він і удавано ввічливо вклонився зі злим обличчям людини, яка завжди отримує все, чого хоче.

Ів Дюбрей натиснув кілька кнопок на мобільному.

– Добрий вечір, Катрін. Це я.

– Ну як?

– Поки що він слухається. Усе йде за планом.

– Не думаю, що це триватиме довго. Дуже сумніваюся.

– Ти завжди дуже сумніваєшся, Катрін.

– Він збунтується.

– Ти так кажеш, бо ти збунтувалася б на його місці…

– Може, й так.

– У будь-якому разі я вперше бачу людину, що так боїться бодай власної тіні.

– Саме це й непокоїть. Тому я й думаю, що він не наважиться постійно робити те, що ти йому наказуєш.

– Саме навпаки. Його страх нам вигідний.

– Як це?

– Якщо не захоче продовжувати, він однаково все виконуватиме, принаймні… через страх.

Тиша.

– Який ти нещадний, Ігорю!

– Так.

На початку тижня я знав уже всі хлібівні 18-го округу. Наприкінці експерименту я дослідив, що найкращий хліб продають за два кроки від мене, де я його найчастіше й купляв. Щонайменше, він був запакований.

Я купляв три багети щодня – надлишок віддавав Етьєну. Той спочатку радів, а потім мав зухвалість заявити, що йому набридло їсти хліб!

Людська натура влаштована так, що звикає до всього. Ну, майже до всього. Мушу визнати: те, що вимагало надлюдських зусиль спочатку, потребувало лиш трохи рішучості за тиждень. Але це все ж таки вимагало свідомого рішення від мене. Мені треба було підготуватися. Одного разу в хлібівні я зустрів свого сусіда, і ми розмовляли, поки стояли в черзі. Коли надійшла моя черга й мені дали перепечений багет, у мене не спрацював рефлекс замінити його. Мою увагу відвернула розмова – і цього було достатньо, щоб повернулася давня звичка автоматичного прийняття всього, що запропоновано. Тобто я почав одужувати, але не вилікувався остаточно.

Моє життя в кабінеті тривало, ще більш похмуре, ніж завжди. Чи це було від погіршення атмосфери в колективі? Бо ж Люк Фостері запропонував працівникам свого департаменту збиратися разом із ним на восьму ранку для ранкової пробіжки. Він був тугий на креатив, тому таку дурню сам не вигадав би – узяв із якоїсь книженції про тімбілдинг у стилі «Як зробити з працівників команду переможців»… У будь-якому разі проект достеменно був схвалений нагорі, бо його бос, Ґреґуар Ларше, установив душові кабіни в