Старицький М. П. - Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Старицький М. П.

1-а дівчина. А ти більше три, а то тільки полощеш!

2-а дівчина. Та праником гати, то вони й почервонішають!

Галина. Добре, а ногам все-таки холодно!

2-а дівчина. А ти хотіла як прати, у сап’янцях, чи що?

1-а дівчина. Або у панських пальчатках?

Сміх.

Галина. Смійтесь, смійтесь! Добре, що ви звикли...

1-а дівчина. Дивись, яка стала ніжна за наймичками!

Дарина. А що ж тут такого, коли достатки єсть?

2-а дівчина. Достатки достатками, а робити треба й самій, а то так тільки бавиться.

Галина. От напались! Хіба я робити не вмію? Ще і вас за пояса заткну, й на жнивах, й на грабовиці, й на шитті, й на пряжі... От тільки холодної води боюсь!

1-а дівчина. От що перешиє нас, то певне: усе вишива сорочки, та ще хлоп’ячі...

2-а дівчина. Певно, батькові?

1-а дівчина. З лівої щоки.

Дарина. Чого ви соромите дівчину? Яке кому діло, кому б вона не вишивала!

1-а дівчина. А надто, коли близькому родичеві!

Дарина. Плещіть!

2-а дівчина. Та то жарти!

Мовчать. Усі перуть і вибивають в такт праниками.

Дарина (задумавшись, співа)

Ой, і повій, повій,

Та буйненький вітре,

Та з глибокого яру;

Ох, і прибудь, прибудь,

Мій миленький,

Та з далекого краю!

1-а дівчина (після паузи). А що, справді Потапа й досі нема?

2-а дівчина. Нема. Після який час ще був, а то, кажуть, утік.

Галина. Чого ж би він утікав?

2-а дівчина. Бо спочатку були подумали арештувати за Грицька; а далі хтось показав, що бачив Потапа, як біг, коли обікрадено Вустю, так той постеріг, що не викрутиться, та й утік.

Галина. Себто, значить, Потап і обікрав?

2-а дівчина. Еге ж!

Дарина. Неправда, неправда! Потап на таке злочинство не здатен... То, може, друга яка сатана те вчинила, а тепер на Потапа всяк верне!

2-а дівчина. А чого ж би йому тікати?

Дарина. Тікати? Ти бачила, ти знаєш? Ти знаєш напевно, що він тікав? Може, по ділу в яке село пішов чи поїхав... А далі як почув, що на його всякі падлюки таке плещуть... то й перелякався: з людською злобою не справишся, як напосядуть! А людям що? Їм давай хоч безневинного, аби було на кому помститись!

Галина. Та й з якої б речі крав він? Був закоханий...

Дарина. Все злоба та заздрість! Чуже горе за виграшку! Що він кому зробив? Тихий та смирний... утопили, запакували... (Плаче і одходить набік.)

Галина. І нащо було Потапа чіпати?

1-а дівчина. Я й забула…

Всі замовчали і почали бити праниками.

Ті ж і Вустя.

Вустя (спускається з гори з відрами). Здорові були, дівчатка, з суботою!

Дівчата. Спасибі! Будьте здорові й самі!

Дарина. Що це ви, паніматко, самі по воду ходите? Дайте я поможу. (Набира в відра води.)

Вустя. А кому ж його при нашім теперішнім убожестві робити? Худоба пропала, обікрали... А Маруся ще й досі не оправилась, не хочу її трудити, то й мушу сама поратись!

Дарина. Та для вас же їх тарабанити на гору тяжко!

Вустя. Так тяжко, що й спини не розігну. Цілий вік робили та по нитці складали, поки загорювали ту гірку копійчину - знають тільки оці руки мозольні та ноги попухлі! Все убили для дочки своєї, щоб її од нужди, якої ми зазнали, визволити, а от через падіж та лихого чоловіка пішло все життя наше на вітер, і прийшлось нам, немощним, знов трудить старі кістки. Ох, коли б ти знала, дитино, як мені тяжко! (Плаче.)

Дарина. Як то, тіточко, не знати, коли й у самої того горя, що не знаю вже, як і ношу його!

Вустя. Та ще й те, Дарино, як зубожіли ми,- всі од нас одцуралися: то, було, й двері не зачиняються, а тепер і на вулиці обминають... Один тільки Хома, спасенна душа, дай йому господи й на сім і на тім світі, не тільки не одцурався нас, а ще всім допоміг... Без його й пропали б! А то на що уже рід, та й той одкинувся: все бояться, щоб у них не позичали грошей, та бідкаються... Якось оце пішла я до сестри Горпини мірчину-другу на посів гречки попросити - не дала: божиться, що вийшла, а я добре знаю, що півзасіки ще є! Заплакала я та й сказала: «Бог з тобою, сестро!» Та й пішла!

Дарина. Чого ж ви, тіточко, до моєї матері не зайшли? Вона б дала, певно.

Вустя. Коли вже рідна сестра побоялась позичити, то як би я зважилась стукати у чужу хату! Та й твоя мати, не тим вже духом вона дише... А брат твій як зобидив Марусю! Вона більше од того й злягла.

Дарина. За батька й матір не знаю, може, вони й ганяються за добром... а що на брата, то й не думайте! Йому справді якимсь лиходієм набрехано на Потапа й Марусю...

Вустя. Кому Маруся чим завинила? Кому поперек горла щастя її стало? Після тієї страшної