Франко І. Я. - Із днів журби, Франко І. Я.

style=""> 

Глянь з гори - на морі човен,

що покрай скали гойдаєсь,

видасться, мов білий лебідь,

що гойдаєсь на воді.

 

Глянь з долини - всі ті люди,

що стоять над тим обривом,

видадуться, мов ягнята,

що пасуться на скалі.

 

В тій скалі здолини видно

штиригранну чорну пляму,

мов печатку величезну,

в половині висоти.

 

Се є вхід в живу могилу,

у печеру пустельницьку,

висічену там бог зна ким

і бог зна кому й нащо.

 

Не дійти туди ногами,

ні драбиною не злізти,

лиш на шнурі у повітрі

долетіти, наче птах.

 

У окрайчику скальному

рівчачок протертий шнуром -

знак нехибний того місця,

де внизу печери вхід.

 

Тут спинився хід церковний,

стали править панахиду…

Де ж той мрець, кого ховають?

Де блаженний той аскет?

 

 

IV

 

От скінчилися відправи

і останнюю молитву

на колінах прошептали

всі пустинники й черці.

 

І встає ігумен перший,

і всі встали за чергою,

і довкола тихо стало,

море лиш реве внизу.

 

І підніс ігумен голос,

і звертається до діда,

що стояв серед монахів

із березовим хрестом.

 

Ігумен

Старче Йване, перед богом,

перед злотосяйним сонцем

і перед хрестом спасенним

заклинаю тут тебе.

 

Щиро нам скажи, по правді:

чи по добрій своїй волі,

чи по зрілій постанові

йдеш у сю печеру?

 

Старець

Так.

 

Ігумен

Чи немає в твоїм серці

ще прихильності до світу

і прив’язання до рідних,

дум і бажань світових?

 

Чи навіки ти відрікся

всього, що відводить духа

від єдиного бажання

вічного спокою?

 

Старець

Так.

 

Ігумен

Чи обдумав ти всю важкість

самоти, безповоротність

отого життя в печері,

всі страховини спокус?

 

Чи обдумав ти всю гіркість

жалю, що явиться може,

каяття, що затроїти

може тут твій подвиг?

 

Старець

Так.

 

Ігумен

Будь же бог благословенний,

що вітхнув тобі сю думку!

Най же він тобі поможе

до кінця пройти сей шлях!

 

Дотепер ти між живими

був наш брат Іван Вишенський;

відтепер в житті земному

змазане ім’я твоє.

 

Так іди в свою дорогу!

Хрест, що маєш у долонях,

се тобі наш дар єдиний,

інших і не тра тобі.

 

Що потрібно для поживи

твому тілу, раз на тиждень

брат ключар на посторонку

спустить відсіля тобі.

 

Прощавай! Прийми від мене

сей остатній поцілунок,

і дай бог нам пострічаться

швидко в ясності його!»

 

Цілував ігумен старця,

інші монахи потихо

цілували його руки,

поли сіряка його.

 

Потім два щонаймолодші

шнуром старця обв’язали

попід пахи, кінці шнура

в руки міцно приняли.

 

І перехрестився старець,

над безодню вийшов сміло,

сів і звільна став спускаться

у страшенную глибінь.

 

Вітер буйно дув від моря,

бороду його й волосся

розвівав, і він, притисши

хрест до себе, швидко щез.

 

 

V

 

«О, вітай, моя домівко,

тиха пристане по бурях,

до якої ненастанно

здавна-здавна я тужив!

 

Камінь тут довкола мене -

се тверда, незламна віра,

се мій дім і мій притулок,

подушка і накриття.

 

Хрест отсей - то мій товариш,

мій повірник у дні смутку,

оборона від спокуси

і підпора в скону час.

 

Небо синє, що крізь отвір

загляда в мою печеру,-

се надія, що полине

у той шлях душа моя.

 

Сонце ясне, що при сході

на часок в мою домівку

сипле золото й порфіру,-

се великий божий дух,

 

що в блаженнії хвилини

грішну, скорбну людську вдачу

ущасливлює безмірних

райських розкошів чуттям.

 

А те море лазурове,

що там гріється на сонці,

а внизу тут б’єсь о скали,

і хлюпочеться, й реве,-

 

се життя земного образ

ясний, тихий та принадний,

коли здалека дивиться,

а гіркий, страшний вблизу.

 

Се мій світ. Усе змінчиве

щезло геть. Затихли крики,

гомін бою життьового

тут мене не долетить.

 

Щезло все дрібне, болюще,

що чуття в душі ворушить

і увагу відвертає

від найвищого єства.

 

Полишилось лиш постійне,

супокійне і величне.

Про постійне і величне

думай тут, душе моя».

 

Так балакав сам до себе

у яскині своїй старець,

що ще вчора звавсь Вишенський,

а сьогодні вмер для всіх.

 

Так балакав не устами -

він устами вже давненько

відовчився промовляти,

тільки голос духа чув.

 

І в яскині у куточку

сів на камені, плечима

сперся о стіну холодну,

голову схилив униз.

 

Голова його могутня

на худій, жилястій шиї

гнулася сама вдолину,

мов на тичці той гарбуз.

 

Сперши бороду на груди,

впер він зір у одну точку

і сидів отак недвижно

довго-довго, наче спав.

 

Зразу все немов померкло

перед ним, і дрож пробігла

по худім, старечім тілі,

і зомліли змисли всі.

 

Потім мов теплом дихнуло,

і по тілі розлилося

щось солодке, м’яко-м’яко

попід шиєю пройшло.

 

І в душі мелькнула мати,