Світлана Алексієвич - У війни не жіноче обличчя
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Увечері несуть вечерю. Кухарі: «Ну, молодець снайпер! Сьогодні м’ясо в котлі». Поставили нам казанки і пішли. А дівчата мої сидять, до вечері не торкаються. Я зрозуміла, в чому річ: у плач – і геть із землянки… Дівчата за мною, почали мене всі разом розраджувати. Хутко розхапали свої казанки і нумо сьорбати…
Отаке було… Так… Не забудеш…
Уночі у нас, звісно, балачки. Про що ми розмовляли? Звичайно, про домівку, кожна про маму свою розповідала, у кого батько чи брати воювали. І про те, ким ми станемо після війни. Як повиходимо заміж і чи будуть чоловіки нас любити. Командир сміявся:
– Ох, дівки! Дуже ви гарні, але після війни побояться з вами одружуватися. Рука тверда, тарілкою запустиш у лоба – не промахнешся.
Я чоловіка на війні зустріла, в одному полку служили. У нього два поранення, контузія. Він війну від початку до кінця пройшов, і потім усе життя був військовим. Йому не треба пояснювати, що таке війна. Звідки я повернулася? Яка? Якщо я говорю підвищеним тоном, він або не помітить, або промовчить. А я його вибачаю. Теж навчилася. Двох дітей виростили, вони закінчили інститути. Син і донька.
А що вам іще розповісти… Ну, демобілізували мене, приїхала я до Москви. А від Москви до нас ще їхати і кілька кілометрів іти пішки. Тепер там метро, а тоді були старі вишневі садки, глибокі яруги. Один ярок дуже великий, мені через нього треба перейти. А вже стемніло, поки я дісталася сюди. Звісно, я через цей ярок боялася йти. Стою і не знаю, як вчинити: чи то мені повертатися і чекати світанку, чи то набратися хоробрості і – ризикнути. Тепер згадую – і смішно: фронт позаду, хоч що бачила: і трупи, і всіляке, а тут яр перейти страшно. Я досі пам’ятаю запах трупів, змішаний із запахом махорки… Але так дівчиськом і залишилася. У вагоні, коли їхали… Поверталися вже з Німеччини додому… Миша у когось із рюкзака вискочила, так всі наші дівчата аж підхопилися, ті, які на верхніх полицях, стрімголов звідти, пищать. А був із нами капітан, він дивувався: «У кожної орден, а мишей боїтеся».
На моє щастя, їхала вантажівка. Думаю: проголосую.
Машина зупинилася.
– Мені до Дяковського, – кричу.
– І мені до Дяковського, – відчиняє дверцята молодий хлопець.
Я – до кабіни, він – мій чемодан до кузова, і поїхали. Бачить, що я у формі, з нагородами. Запитує:
– Скільки німців вбила?
Я йому відповідаю:
– Сімдесят п’ять.
Він, стримуючи сміх:
– Брешеш, мабуть, і в очі жодного не бачила?
А я тут його і впізнала:
– Колька Чижов? Це ти? Пам’ятаєш, я тобі червону краватку пов’язувала?
До війни я працювала якось у своїй школі піонервожатою.
– Марусько, ти?
– Я…
– Справді? – загальмував машину.
– Додому довези, що ж ти посеред дороги гальмуєш? – У мене на очі сльози навернулися. І бачу, що в нього теж. Отака зустріч!
До будинку під’їхали, він біжить із валізою до моєї матері, танцює надворі з цією валізою:
– Швидше, я вам доньку привіз!
Не забути… Ну-у-у… Ну як таке забути?
Повернулася, і все треба було починати спочатку. У черевичках вчилася ходити, на фронті ж три роки в чоботях. Звикли до ременів, завжди підтягнуті, здавалося, що тепер одяг на нас мішком висить, якось ніяково почуваєшся. Із жахом дивилася на спідницю… На сукню… Ми ж завжди на фронті в штанях, увечері їх випереш, під себе покладеш, ляжеш – от і випрасувані. Щоправда, не зовсім сухі і на морозі крижаною кіркою вкривалися. А в спідниці як ходити? Ноги наче сплутані. Йдеш у цивільному одязі, у черевичках, зустрінеш офіцера, мимохіть рука тягнеться, щоб честь віддати. Звикли: пайок, на всьому державному, і приходиш до хлібної крамниці, береш хліб, скільки тобі треба, і забуваєш розплатитися. Продавчиня, вона вже тебе знає, розуміє, у чім річ, і соромиться нагадати, а ти не заплатила, взяла й пішла. Потім тобі вже совісно, наступного дня просиш вибачити, береш щось і розплачуєшся за все відразу. Треба було наново вчитися всього звичного. Згадати звичайне життя. Нормальне! З ким поділитися? Прибіжиш до сусідки… До мами…
Я ось про що думаю… Послухайте-но. Скільки часу тривала війна? Чотири роки. Дуже довго… Ні птахів, ні квітів не пам’ятаю. Вони, звісно, були, але я їх не пам’ятаю. Так-так… Дивно, еге ж? Хіба можуть бути кольоровими стрічки про війну? Там усе чорне. Тільки кров іншого кольору, лише кров червона…
Ми нещодавно, десь років вісім тому, нашу Машеньку Алхімову знайшли. Поранило командира артдивізіону, вона поповзла його рятувати. Попереду розірвався набій… Просто перед нею… Командир загинув, до нього вона доповзти не встигла, і їй обидві ноги пошматувало, та так, що ми насилу перев’язали. Намучилися. І сяк і так пробували. Несли на ношах до медсанбату, а вона просила: «Дівчата, пристріліть… Я не хочу така жити…» Так просила і благала… Так! Відправили її до госпіталю, а самі далі пішли, у наступ. Коли почали шукати… Слід її вже втратили. Ми не знали: де вона, що з нею. Багато років… Скрізь писали, але ніхто позитивної відповіді не давав. Допомогли нам слідопити із сімдесят третьої школи міста Москви. Ті хлопчики, ті дівчатка… Вони знайшли її за тридцять років по війні, знайшли в будинку інвалідів, десь на Алтаї. Дуже далеко. Усі ці роки вона по інтернатах для інвалідів, по госпіталях кочувала, її десятки разів оперували. Вона матері своїй навіть не зізналася, що жива… Від усіх сховалася… Ми її привезли на нашу зустріч. Сльозами всі заливалися. Потім звели з матір’ю… За тридцять із гаком років вони зустрілися… Мати трохи не збожеволіла: «Яке щастя, що моє серце з горя раніше не розірвалося. Яке щастя!» А Машенька повторювала: «Тепер мені не страшно зустрітися. Я вже стара». Так… Якщо коротко… Це і є війна…
Пам’ятаю, лежу вночі в землянці. Не сплю. Десь артилерія працює. Наші пострілюють… І так не хочеться вмирати… Я клятву дала, військову клятву, якщо треба, віддам життя, але так не хочеться вмирати. Звідти навіть якщо живий повернешся, душа болітиме. Тепер думаю: краще б у ногу чи в руку поранило, нехай би тіло боліло. А то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У війни не жіноче обличчя», після закриття браузера.
