Франко - Оповідання (1896-1900), Франко

- Ще вам мало? Добре, я вашого Озаркевича з’їм! Будемо видіти, чиє наверха буде.

Та сим разом перечислився. Гаркнути гаркнув, та з’їсти не з’їв. Таки йому Озаркевич кістю в горлі став, і бідний Кішка не міг його ні проковтнути, ні виплюнути. Що вже баби хухали, і шептали, і штуркали - не йде та й не йде. Подригав ще дрібку бідний Кішка ногами та й богу духа дав. Але Перемісник про те байдуже. Пропав один - мара його бери! У нього такими Кішками хоч гать гати, хоч мости мости. Ще Кішка не скінчив дригати, а вже до нашої Опозиції з другого боку Рябко Хельт підскочив. Се вже не була м’якенька, ліберальна кішка, а товстий, зубатий британ. Моргнув йому Перемісник:

- Рябко, гузя «Народну торговлю»!

Рябко Хельт в одній хвилі скочив, зіп’явся передніми лапами вгору і замкнув двері «Народної торговлі» в самий торговий день.

- Кдивда! Кдивда! - зам’явкала Опозиція, але вже якось несміло.

«Ще вам кривда?» - думав Перемісник та й командує далі:

- Рябко, піф читальні!

Рябко Хельт не сказав ані слова, не пустив ані голосу, але як скочив по читальнях, то тільки залопотіло та пір’я на вітер полетіло.

- Кдив…кдив…кдив… - ікала Опозиція, пройнята чимраз більшим переляком.

- Ще не досить? - мурмотів Перемісник.- Чекайте, я ще не скінчив! Я ще маю для вас гостинці.

Та й знов моргнув Рябкові:

- Рябко, з’їдж Романчука і закуси Савчаком!

Рябко зложився до скоку, стулився, вичекав, поки Романчук буде кандидувати, та й скік, хруп-хруп,- і Романчука не стало. Вхопився ще за Савчака, та не поздоровилось йому якось, подавився, неборака, якоюсь товстою кісткою та й богу духа дав. Та Опозиція вже ледве щось белькотіла і не орієнтувалася, а тільки ногами перебирала, мов тота дівка, що до танцю хоче та тільки чекає, щоб її хто взяв.

Тоді Перемісник прийшов до неї та й каже:

- А що, Опозиціє, дихаєш іще?

- Пдав… пдав… пдав… - белькотіла Опозиція та й сама зараз завстидалася.

- Покиньте ви се! - остро сказав Перемісник.- Досі були на вас рани, а коли не покинете сього м’явкання, то будуть ще й скорпіони. Я все можу, я маю власть, а застрашити себе не дам. Скажіть щиро: досить вам сього, що було?

- Досить, досить, досить! - прошептала Опозиція, б’ючися в груди.

- Так чого ж хочете? Що вам потрібне?

- Поссади! Авансси! - вже зовсім встидливо прошептала Опозиція.

- Ну, то так же й говоріть! - сказав Перемісник.- Так було б давно сказати. А то заладили: рівноправність та й рівноправність. Немовби то моя сила була всіх марципаном нагодувати. Ніколи багач не буде рівноправний з бідним, учений з темним, розумний з дурнем. Тут уже м’явкайте хоч до кінця світу, а нічого не вим’явкаєте. А посади, аванси - се друге діло. Се політика реальна, тут ми на твердому грунті, тут можемо порозумітися, і я певний, що порозуміємося. Тільки будьте розумні, хапайте те, що реальне, беріть те, що ми можемо дати, а не забагайте печеного леду. Зрозуміли?

- Цілковито, батьку, цілковито! - притакнула Опозиція.

- Ідіть же тепер і не грішіть більше! При виборах побачимось. Прощавайте!

І Опозиція, смирно поцілувавши Перемісника в руку, пішла додому, а по дорозі, як роздумала добре, то врадувалася великою радістю і, ставши в колесо та побравшися за руки, затягла славну національну «Марсельєзу»:

Змилувався бог над раком, змилує й над нами:

Тож нам буде добре жити під штирма панами.

Пан єпископ, пан староста - гарна пара, братку,

Третій буде пан міністер, а станьчик вдодатку.

Першому би поклонитись - він язик відріже;

Другому би покоритись, а він в душу лізе.

Третій каже: «Дай, небоже, чвертку з полумацька»,

А четвертий на нас крикне: «То чернь гайдамацька!»

Був собі раз у Галичині староста, та й острий-преострий! Вони-то в тім краю всі острі, але староста пан Зам’ятальський був іще геть-геть остріший від інших. Хоч молодий іще чоловік - йому ледве минуло 45 літ - він не тільки авансував уже на те високе і одвічальне становище, але загалом мав славу взірцевого старости, а дехто вважав його «мужем будущини», призначеним на те, щоб усім «елементам перевороту» в краю показати де раки зимують, що в галицькій «одинокій урядовій», а також у «другій крайовій мові» виходить більше-менше на одно і означає той педагогічний метод, який у святім письмі описано гарними словами: «дати кому рани і скорпіони».

Коли ж слава сього пана старости швидко по його вступленні на урядування почала приймати попросту страховинні розміри, постановив я уладити собі прогулку в його повіт, щоб на собі особисто досвідити благодаті його адміністративної здібності. Надто я міг повеличатися, що був старим шкільним товаришем пана старости, і се додавало мені надії, що неохибно від нього самого і від його підвладних дізнаюся не одної цінної речі для прояснення внутрішньої політики.

Наразі я заїхав у відлюдне, належне до того повіту гірське село, де, як то у нас кажуть, медвідь рогачку замикає, а світ дошками забитий, і почав собі помаленьку студіювати відносини. Та ледве минуло два дні, коли в селі появився жандарм, простісінько примашерував до моєї хати і остро запитав мене, чи маю пас. Я відповів, що я, богу дякувати, не з-за границі, і показав йому різні свої папери, якими ідентичність моєї особи була вилегітимована достаточно. Але для строгого «ока закону» сього всього було замало і він візвав мене зараз забиратися з ним до М., столиці і резиденції пана старости. Се була досить далека і тяжка дорога, більше як 20 кілометрів, горами, лісами і дебрями. Справедливо побоюючись, що в тих відлюдних пустелях у мене несумнівно є шайка уоружених спільників, які захочуть відбити мене з рук справедливості, прикрасив жандарм мої руки добре припасованими залізними обручками, що були злучені залізними брязкальцями, і, так пристроєний, вибрався я в добрій обезпеці в дорогу, «день перед мною, а ніч за мною». Я ж мав намір подорожувати для студій, то й отся