Черемшина Марко - Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія, Черемшина Марко

Ноги дрібні, бо покинули постоли і забагли черевиків. Здебільша такий я зверхи, а зсередини пустий, як зіпсований мужик.

Скептик до філософії, ентузіаст до мистецтва, природи і всього, що гарне. Більше пасивний, чим активний, хоть живо і невгавно шукаю, але не борець я. Швидко запалююсь, але і швидко остигаю. Нечестолюбивий, але свободолюбний. Не терплю ніякого ярма. Не люблю ні чисел, ні математики, ні грошей. Признаю, однак, потребу грошей, бо треба їх і моїй сім’ї, і треба їх було, щоб з австрійської бранки викупитися, та й щоб довги віддавати, та й аби жити. Дєдя і німці у Відні навчили мене бути таким, щоб люди могли на мене здатись. Не чую ненависті до нікого, хіба до гієн, вовків і шакалів. Люблю любість гарячу, як вогонь, таємничу, як море, принадну, як весна, гнівну, як грім у хмарах. Коли б мені дозволено було перемінитись в птаха, то вибрав би я собі жайворонка.

Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори. Люблю поезію, писану і неписану, мальовану і немальовану, різьблену і нерізьблену. Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі. Лютий я на все, що погане, брехливе і жалом кривди кусає.

Наприкінці зраджу Вам, що ще ніхто не жадав від мене такої обширної автобіографії та що Ви, ставлячи мені стільки багато питань, робите з мене важну парсуну, із-за чого я ще готов згоноріти, як тото котє у гуцульській співанці:

Сидить котє на воротіх, на вітер ся здуло:

Я би тото не говорив, якби так не було...

Йордан воду розливає, бо ріка не заціпеніла.

Тому нема у баби риби, бо плеса великі, проти бабиної сили.

Така ріка сіра, гей газдині сиві з грижі.

Мрака впала з рісна, аби сонце не дивилося на землю, лиш ’д горі.

В опівночі місяць через мраку пробивається, аби видів, куда кашкетники газдівську маржинку женуть.

А маржинка ричет:

- Кланяюся тобі, травичко потолочена, гружена, та й тобі, лісе темновидий, та й тобі, газдо із гробу, та й твоїй домівці покаліченій, та й твоїй газдині старенькій.

- Гей, брє, шо я за газдиня, йка-сми дужя, шосми-си діждала!

- Здрасть, башка.

- Аби й ви здорові, солдатику грешний.

- У тебя нєт супруга, башка?

- Шос ви каете, а я не чую.

- Супруга нєто?

- Коби ми здорові, а супруг хотьби вороги так миром були.

- А я сам дверь атчиніл, пускай с башкой воду святить.

- Най-си вам добре сідає, солдатику панцкий.

Такий, гей смерека високий, стелі досягає, в хаті не міститься.

Бабин гість, акуратне.

Кому буде, то буде, а бабі вже є.

Стіл та лавиці розпукаються.

Лиш на столі голо-голісько.

- Давай кушать, башко.

- Дастьбіг, панчіку добрий та файний.

Сміх гей луна побіг по хаті, лавиця під бабою здригнулася.

- Я Філипову дівку до декунків дала, а Філип мені гості нараїв, на сам свєтвечір, на відорщі.

- Добре, що повісили того опришка старого, то не буде старій відьмі задниці пантрувати,- каже.

- А єк кашкетники маржинку з хати брали, то Філип з-поза вориння прутчіком нагонив, аби відійшла борше від хати. Коровка обертаєси і ричєт. А я кажу: «Єленко, проси панів, аби коровку лишили, аби нам погибку не було». А Філип на сміх каже: «Коби-сте ше килюхи з тої баби випустили, бо це богачка найперша, це погань на все село! Мой брє, пани, а дівку єї не лишєйте, цесу дівку баба від жида має».

- Понесли мою Єленку, хоть би так Філипа попи понесли.

- Двох синів, гей дві оці, тісарь на таліяна пігнав та й там їх убили. Дес лежуть на царинці, легіні мої, напротив сонця. Але кажут, шо прус здоймив з дітей черевики та й босих поховав. Жєль тісареві черевика, а парубки гниют, робітники мої годні.

Бабі світ закрутився.

Десь у хаті каганець кліпає, з печі під образи сідає, святців накликає.

Люде, ратуйте бабу.

Десь сива шапка салдатськая сволоки ломить, жердки підоймає.

Хата обертається, салдатський крок чути.

Хап бабу за голову, хап бабу за шию, хап за герланку бабу.

- Давай генгі, башка.

Так бабі треба, най би сама не ночувала, най би газді Йорданом ноги мила.

- Остатна би тобі, Філипку, година, їк мені остатна.

Червона скриня отворилася, в бабиній перемітці десять сороківців розшкірилося.

Горять гроші.

Як повис газда, то ще очима переказував:

- Гафійко, любко, шінуй сірунку, доки життя твого, а Єленку даш за кого хочь, лиш не за ворога, за Філипа, вдівця того, а в перемітці десять сороківців на похорон мені й тобі.

Газду рівно з землею жиди ци вояки закопали, похорону не зробили, слово поломили.

Тріскає в хаті стеля, лупаються стіни, вікном газда входить.

- Єк Єленка верне з декунків, то в гріхах сидіти буде.

- Вборони мні, мій газдо, перед Філиповим гостем. Твоя пайка не пропаде, я за ті сороківці тобі, любчіку, дубовий хрест покладу, аби Філип хрестивси.

Сини приходять на прощі, неню в руки цілують, гей сонце білі.

Тоді Філип на вікні сперся, зубами заскреготав:

- Ану, робіт оцій бабі авус, вона мені дитину споганила.

Ввесь світ обернувся, грядки й образи на землю лягають, бабина скриня побіліла.

Тоді довга сіра шинеля простягнула дві руці й робила бабі авус.

Тоді газда свою газдиню солдатові з рук відоймав і з трійцею душу наперед себе провадив, а сини неню срібними слізьми мили.

Тоді Філипова донька у Йордан-ріку копила несла.

А Філип у вікні реготався.

Люди воду без попа освятили, бо попа ще тогід восько стратило.

З ріки газдині до баби з водою повертали, бабу на лавицю клали й плачі виплакували та й відразу вгадували:

- Це Філип життя її збавив.

- Це за тоту його чорну суку, шо взєли єї до декунків та й копила має!

-