Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

- Туго сплітайте скруцак, дівчєта, тугенько! А на стільчик нехай сідає Марійка Демєнова, ану, хутко! А ти, Васильку, причікни на коліна, лице Марічці у приділок клади та й угадуй, котра піде за мене, за Гнатка вонєчого.

Челядь сміялася придушеним сміхом.

- Не смійтеси, бо подавитеси, а ви господарські діти.

- Ей, уступиси, Гнатку, цеся грушка не для тебе, було давно женитиси.

- Ей-га! голова мні заболіла за дівками, шо не повіддаютси.

- Возьми собі фартушянку, ми тебе не хочемо, ти старий, та й босий, та й голий.

- Коли ж бо я навкірки з-межи вас котрус возму, аби хавтури їла, Гнатка шінувала. Будете видіти, що ця грушка покаже. Лиш не жєлуйте Василька, лиш по плечях луп, луп, аби тємив цесу грушку, бо Ілашка добра була, Гнатови хлібця давала. Мой, хло’, гупайте, таже-сте дужі, таже-сте йкас парубія! Дужше, ше дужше, отак, отак, по-циганцки, ей-га! Гі-гі-гі! Василина піде за Федя, Гафія піде за Леся, Калина за Михяла, Одокія за Гната. Ото буде колачі хрупати, ото буде мені прошивки вишивати. Гі-гі-гі!

Доньки із служби надходили, руки і ноги нені цілували, як зазулі, голосили:

- Чіму до нас, ненько, не заговорите, чіму на нас не подивитеси, наші мозілі не позавиваєте? А в котру онь доріжку, ненько, вибираєтеси, відків вас визирати маємо?

- Ненько наша солоденька, чічко наша пишна, жєлобо люба!

- Котрі ж то віночьки на голову ви нам клали, котрими-то переміточками ви нас накривали? Йкими онь словами ви до нас приговорите, йкими слозами заплачете над нами? А йке ваше личько тихоньке, йкі ваші ручькі сухонькі! Нашо-сте си, ненько, гріжили чорними днями, нашо-сте си годували синими синцями?

Жалібні голоси хвилювали гребенистими хвилями по хаті і пропадали без відповіді. Майстер скінчив свою роботу і харчував коло стола. Сам себе частував порцією.

Ілаш сидів із заложеними руками і дивився навперед себе понуро та безнадійно, як по грабежі. Куми нагадували йому всі похоронні треби, а він потакував їм похнюпленою головою.

А газди донькам говорили:

- Не плачте, небожєта, бо не підведете нені!

- Ви хоть сироти, то межи людьми закинетеси, але старий саняку шо зробит? - усміхався майстер.

- Тепер поплачете, а потім лишете старого голого, єк палец, так, єк мене мої лишили. Я таки так кажу, шо старі най би разом умирали, най би друге не лишєлоси на поруганіє. Але шо з того, коли пан біг своє знає. А ви у такім чєсі не протинайте дьидеві, що синцями годував неню, бо тото не файно. За це вас ніхто не пофалит, ой ні, хоть-сте сироти, хоть-сте бідні-студені. Ци ж не так, брачіку Іла’?

Жінки не притакували майстрові, лиш за сиротами мовчки уступалися, а Ілаш підніс скривлене лице і виливав свій жаль, як гать крізь прірву.

- Ви, любєтка, не пиліт мого серця, бо я вже спилений. Єк-сми свою газдиню поклав на лавицу, то моя мірка перевершена, більше ані писнути не сьмію. Але я вам скажу, аби-сте мні не судили. Ніби тото ми в гараздах тільки чєс крірвали, ніби то було коли гідне слово до себе заговорити? Таже-сте виділи, шо лиш травица показаласи, то й я вже не дома, люцку маржинку в полонині сокочу, а покійница пушками запрідала, діти кутала! Я принесу восени той грейцір ’д хаті, а то єк слина, не гарен оплатитиси. Йди оброблюй жидовію цілу зиму,- ніч ті відведе, ніч приведе. А шо твоя газдиня їла, не питайси, єк твої діти ходют, не дивиси. Лиш дивиси, аби-с дес тої браги лигнув, аби ті очі заступило.

- Та й аби дома зойкувати, неню й нас збиткувати,- додала найстарша донька, сльози обтираючи.

- Ану, заткайси, небого, дьидя правду кажут,- зганьбив її майстер.

Газди й газдині зацитькували її також, а Ілаш обернувся ід покійничці і крізь плач боронився:

- Ану-ко, встань, газдине моя гідна, ану, підведиси! Скажи-ко хоть одно словечко, бо я не гарен сам обігнатиси. Хоть би-с людям розповіла, шо-сми марнотратця, п’єнюга остатний, я не заперечю. Най твоє слово у платину ховаю, най си ще раз каю. Таже-с, зазулько, тількі роки перед людьми мовчєла, у рукави плакала, дітем дорогу стелила. А єк твій газда осьвіті не знавси, то була паторочь, твоє життє короталоси, але осуди не було. А я каївси, зарікавси, на коліна перед тобов припадав бих, просив бих ті був, аби-с у мені кости помісила. Бо ци ти коли угорнуласи, єк люцкі газдині, ци ти коли ночі діспала? Ой ні!

- Бо-с газдиня була, бо-с талану пантрувала, у цій кудуманці вік свій коротала. А тепер мні покидаєш, абих твій слід цулував, абих донькам заважєв. Ей, коби-с учюла, єк мні судют словами, єк перед людьми порют ножями.

- Не бійтеси, небожєта, мені недалекі гони, я вам хати не залежу. Завтра неню собі вирідите, а з неділі, чій, і я піду, чій біг си змилує, возме гріх з хати. Скажіт, шо не так!

- Скажіт, доньки ци діти!

- Скажіт ви, люди!

- Скажи, газдине моя годна, най знают, скажи душко!

Ілаша схопив той старечий, рідкий плач, що раз у життю звалює мужика, як грім деревину, а довкола ляк, сум і вогонь розмітує.

Усі за покотом плакли. Челядь перервала «грушку», в хоромах і коло одвірків сльози рукавами обтирала. Чорні стіни здригалися, луску жалю з себе скидали. Плачі наперхали зів’ялими чічками на Ілашку, а смерть їх на сивім волоссі довкруг тварі укладала, терновий вінок сплітала. Гейби під важким бервеном у землю потавала пишна, та годна, та гречна газдиня робітна.

Надворі село спало, лиш трембітар з усієї сили повістував сумну вість, а, припочиваючи, повторяв, усміхнений, цікаву, веселу новину: «Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михяла, а Одокія за Гната. Так випало на Ілашчиній грушці, так сповнитиси має».

По відорщах умер йому дьидя, відтак за дьидем не забарилася неня, а відтак забрали жиди всю відумерщину. Сім неділь без одної ходить уже малий Юрко Приймаків «льонтом», і ніхто його не питає, чи їв він, чи спав, чи має сорочечку. Ніхто ані раз!

Бліде личко пожовкло, як