Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

тільки ясні, золоті мрії. Золотими красками надії любувалася молода вчителька, що недавно спровадилася до сего села, в котрому «шкільна керниця закрала людям воду». Вона з повним ентузіазмом почувала гірку долю народу. Працювати, невгавно працювати для його добра і вчинити його щасливішим - то була її мета, її ідея. А мрії? Мрії стелилися золотим промінням над тим самим рідним народом, але народом, що двигнувся завдяки її праці із тьми тьменної. Вони так і сяють перед нею і ще дужче загрівають своїм теплом її ідею. І не притахають вони, а могли притахнути. Темнота, яку розігнати вона бажала, могла пригасити їх. Але вона знала свій народ і не попадала в розпуку, коли зустрінулася з його темнотою. Її вважають люди на селі своїм ворогом, але то промине. «Все те із-за незрячости»,- думала собі. Не раз доводилося їй відчути наслідки тої незрячості: от недавно приносив Ілаш відтятий палець свого сина, як документ на увільнення від школи,- і вона зомліла була тоді. А Семен Дранчук жадав від неї волосся із голови на підкурення сина, що мовбито перелякався її в школі,- але то марниця. Щезне темнота, а тоді опиниться вона в ясній країні радощів. Тільки праці, праці!

І вона працювала...

Сьогодня вона веселіша, ніж звичайно. Діти щебечуть на її питання, як молоденькі пташенята в лузі. Радіють діти, і вона собі радіє. А сонце прощається із високого шпиля; зараз зайде і завтра вернеться, бо так мусить.

Наука скінчилася, діти помолилися, але не квапляться домів, як кожного дня. Ніби шапок шукають, ніби пані учительці ще щось сказати хотять на відхіднім.

- Прошу пані,- промовив несміливо Філипко Бокатій,- нам тут так добре, що і йти не хочеться!

- Дуже красненько, дорогі діточки!

- Пані дуже добрі,- проговорили всі разом.

- Прошу пані,- говорив дальше несміливим голосом Філипко,- прошу пані, чи я буду попом?

- Будеш, синку, лише слухай мене так дальше,- відповіла з усміхом учителька.

Філипко почервонів, кинувся цілувати руки учительки і вийшов, а за ним те ж саме робили і його товариші.

Учителька станула при вікні і споглядала радісно за дітворою. Перед нею виступили її мрії, що стелилися на сонячнім промінню, але їх перервали на хвилину не виразні, хоть голосні крики надходячої громади.

- Засипмо, таки засипмо, права не буде, наш найєснійший тато...- кричали бадіки один навперед одного.

Учителька не чула слів, чула тільки голоси; їй здалося, що се батьки ідуть ідуть звідкись-то підохочені. Так не раз бувало.

Дітвора побігла назустріч крикливим бадікам. Звісно, діти цікаві. Але крики притихли, бадіки звільнили хід.

- Дєдику,- лебедів Філипко, пригортаючися до Ілаша Бокатія,- мені казала пані, що я буду попом!

- Дєдю, дєдику, вам прийшов фірлідунок, стоїт так, шо Штефан Приськів має термін на п’єтницу, від завтра за дві неділі,- розповідав безпалкий Андрійко.

- Дє’, дєдю, завтра прийдут до нас пані, казали, шо принесут ліки нашій Настуньці,- щебетав маленький Петрик Бросюків.

- Дє’, дє’, дє’, дє’...- загомоніли діти, що урадувалися зустрічі своїх батьків і ділилися з ними своїми радощами.- Наша пані така добра!...

А батьки? Вони стали, як не ті. Позирали то на дітей, то на себе, то спльовували, то чіхалися поза уха. Самі не знали, що робити; вони засоромилися.

Учителька, побачивши їх так супокійними, жалувала, що перед хвилиною в думці посуджувала їх, буцімто вони підохочені. Жалувала і веселішала.

- Це, куме Штефа’, то... то... хіба... даруймо,- відізвавсь по хвилі замаруджений Ілаш.

- Та я также так міркую, куме Іла’.

- Аєкже, аєк, бігме, даруймо! - говорив Орко Бросюк.

- Таки так, що хіба даруймо воду! - озвалися прочі.

І без прощання з собою стали скоріше розходитися з дітьми, кожен у свій бік, та й кланялися низенько вчительці, що стояла при вікні і дальше снувала свої мрії.

 

«ГРУШКА»

 

 

Літній вечір спукався сивим соколом додолу, прохолоджував зрошених потом бадіків, приголомшував співи захриплих пастухів, зацитькував крикливі ліси, клонив до землі трави і повагом накривав крильми село, гей мале гніздечко.

Верхами качався звільна глухий шум, як сумна одностайна мужицька співанка, притулювався до журкоту потоків і стелився на Черемошевій срібній постелі. Червона луна горіла на окрайках неба і припалювала крильця зірницям, що пустували і забагали гратися з нею кидки.

Запашний, легонький подув ночі повівав від хати до хати і крадьки гасив мужицькі каганці.

Але у Ілаша таки світилося світло. Тремтіло й утікало вікном із хати та й падало березовим жовтим листячком на подвір’я. А мужицькі тіні його толочили.

Навперед хати сидів на ослоні згорблений майстер, проковтував бардою і збирав деревище.

- Чотири лодві та й доста!

Як поламаний патик, стояв коло майстра трембітар з довгою трембітою і трембітав сумними голосами, а від часу до часу приповідав:

«Ой, посходютси діти неньку виріжьити! -

А куди ти ідеш, ненько? - будут голосити.

Ой, добру-сте, небожєта, неньку мали, та коби-сте були дозирали. Та й гіркий сьвіт тобі, Гнатку, буде, шо вигибают добрі люде. Багачі ті не приймут, не будут говорити: «Віді, ти голоден, Гнатку, на-ко тобі теплої кулешки. Віді, тобі ноги позапухали, на-ко тобі постільці чоловічі. Віді, тото сьвітце велике, на-ко тобі масельця на голову».

Віді, казала покійничька, я умру - будеш мені за тото файно трембітати, село скликати.

Але багачі на поріг мні не пускают, псами затровлюют: «Шуруй, голаку, шуруй, громацкий торбею!»

Газдівські собаки будилися, і скомліли, і вили, а вівці на сусідніх царинках блеїли.

А двері не запиралися.

На лавиці під образами лежало тіло. Кінець голів розп’яття межи двома свічками розливало німий сум над Ілашкою.

Як біль, біла, спочивала по чорних муках.

Замкнені очі удолину потали, гейби перед гранею поховалися. Отік дві глибокі криниці, спекою спалені. По жовтій тварі смерть супокій розсівала.

В печі ватра горіла, жінки обід на похорон варили, свічки сукали.

Сивий Ілаш запікав мовчки залізо і помагав майстрові деревище хрестиками карбувати. Легіні і дівчата сходилися на «грушку». Уклякали коло тіла, відшептували молитви, а потому борзо смуток скидали і в хоромах гралися жмурка та лопатки. Трембітар ставав коло одвірка і накидувався їм із своєю