Андрій Кокотюха - Київські бомби

поки його десь носило. Твій брат сьогодні мало не зірвав усю операцію, яку ми втрьох, хоча фактично – то удвох із Вакулою, – готували два тижні.

– Е! – тепер уже стрепенувся Полтава. – Слухай, що це таке – удвох? Я хіба десь відсиджувався?

– Ти придивлявся, – пояснив Залізняк. – Користі від тебе справді виявилося не так уже й багато. Вистежив Чухонцева я, через свої старі канали. На хвості в нього майже постійно висів Вакула, – ти підміняв його тільки іноді.

– У мене було інше завдання! – вигукнув Полтава, і в його голосі відчулася погано прихована, дуже схожа на підліткову, якщо не зовсім на дитячу, образа. – Ти ж сам мені це завдання дав! Хто вивчив весь район, усі вулиці та наскрізні двори? Хто із заплющеними очима може просто зараз намалювати вам тут план центральної частини Києва, всі ходи, виходи й переходи, навіть найнесподіваніші? Хто прикинув та розробив одразу кілька ймовірних варіантів відходу? Невже ви з Вакулою змогли б запетляти сліди, якби не всі ці мої схеми та поради?

– До цього ми ще повернемося, – тепер у голосі Залізняка відчулися зовсім нові, незнайомі інтонації. – Так, кожен із нас робив своє діло. Завдяки цьому ми точно знали: Чухонцев нині буде в гостях у свого товариша, судді Євсєєва, такого самого ката нашого народу, як і сам Чухонцев. Його час ще прийде, не про те зараз мова.

– А про що? Товчемо воду в ступі…

– Не воду, Полтаво, – Залізняк зітхнув, укотре постукавши пістолетом по столу. – Зовсім не воду. Аби ти промахнувся, кидаючи бомбу, під час другої акції, третьої, десятої, то не мало б для мене… Чому для мене – для всіх нас і тих, хто повинен до нас приєднатися, не мав би твій промах такого руйнівного значення, як нині.

– Ну прямо-таки руйнівного…

– Інакше не скажу, Полтаво, – відрізав Залізняк. І раптом вигукнув, грюкнувши гучніше: – Так воно і є! Саме так і відбувається!

Ліва щока його помітно сіпнулася. Оксана тут же ступила до нього, стала за спиною, поклала руки на плечі, натиснула легенько.

– Тихіше, Антоне. Тихіше, спокійно.

– Я спокійний, – Залізняк справді стишив тон, знову говорив неголосно, затинання нікуди не зникло. – Я дуже спокійно намагаюся пояснити твоєму молодшому братові, Оксано, в чому його провина. І чому він мало не провалив нам усю справу.

– Тоді мені теж поясни! – озвався Вакула. – Хто мав стріляти? Полтава, який залізки боїться, мов гадюки, чи ми з тобою?

– Е, чого це я боюся зброї! – Полтава зараз справді образився.

– Тю, я звідки знаю? – знизав плечима Вакула. – Просто бачу. Боїшся – і все тут. Звикнеш – не будеш боятися. У нашій тридцять першій дивізії я таких, знаєш, скільки бачив? Тю, та я і сам таким був! Руки трусились, коли брався за першу міну! Наче з перепою якого… Мене тоді унтер ще по руках…

– Дуже цікаво, Вакуло, – перервав його Залізняк.

Він завжди обривав інших.

І не обов’язково це могли бути армійські спогади колишнього сапера десятого армійського корпусу тридцять першої піхотної дивізії Київського військового округу. Той, кого називали Вакулою, а за паспортом – Лук’ян Лисенко, уродженець Харківської губернії, воював у Маньчжурії[31] з японцями й був демобілізований два роки тому після поранення. Спершу кульгав на праву ногу дуже сильно, та, осівши в Києві й улаштувавшись у майстерні, став більше ходити і звик. Тепер поранена нога нагадувала про себе лише під вечір, трошки нила, натрудившись, а ще давала про себе знати у вогку погоду: часом терпнула та крутила. Колишній сапер навчився не зважати на цю прикрість. Кульгання хоч і було особливою прикметою Вакули, як затинання – у того, хто називав себе Залізняком, проте, не знаючи про пошкоджену ногу, сторонній не одразу помічав його ваду. Звісно, зграбність уже була не та, але інвалідом вусань себе все одно вперто не відчував.

…Ні, Антон Сапіга, підпільний псевдонім – Залізняк, узагалі мав манеру обривати будь-кого, і товариство до цього звикло. Іноді здавалося: дай йому волю, говоритиме сам, без упину, по кілька годин. Усі його слова й думки здебільшого виглядали правильними, молодий, грамотний та політично підкований метранпаж викладав їх чітко, коротко, не лишаючи для співбесідника жодної змоги поставити їх під сумнів. Та й сумніватися не надто хотілося. Адже Антон Сапіга-Залізняк завжди казав те, що ті, хто слухав, хотіли від нього почути.

Красномовством і залізною впевненістю у правдивості того, про що говорить та робить, він підкупив і захопив Оксану Волох, дівчину з Полтави, яка вчителювала тут, у Києві. Вона ж познайомила свого Антона з братом Андрієм, меншим на два роки, вигнаним зовсім недавно з університету Святого Володимира,[32] – хлопець входив до Хірургічного товариства. Коли Антон вирішив – саме так, не запропонував, вирішив – збити власну бойову групу, Андрій Волох, рідний брат його коханої, мусив бути в ній. Та взяти конспіративне ім’я. Так він став Полтавою…

– Завинив він не тим, що не навчився воювати за свій народ, – мовив Залізняк, не дивлячись на Вакулу. – Ти правий, цього треба вчитися. Усього треба вчитися.

– Значить, усе ж таки винуватий, – вставив Полтава.

– Винен, – ствердно кивнув Залізняк. – Винен ти, Полтаво, в тому, що промахнувся не будь-якого іншого разу. Ми всі робимо помилки, не завжди в когось щось складно та вправно йде. Сьогодні була перша каральна акція «коліївців». Ми заявили про себе, ми розкидали прокламації. Це – наша програма, Полтаво. Кожен рух опору повинен мати програму. Без програми ми – бандити, в очах царських сатрапів – так точно. А єврейські анархісти теж вважатимуть нас подібними до себе, якщо у нас немає чіткої програми дій.

– Хіба ми не такі, як вони?

Полтава випнув груди, підборіддя здригнулося. Оксана, відчувши братів настрій, зрозуміла: ось зараз укотре почнеться суперечка між тими, кого вона однаково любить, і переросте, як це завжди бувало, у сварку. Антон почне принижувати Андрія, бо розумніший, цілком у змозі розмазати її молодшого брата по стінці лише словами, той укотре програє, почуватиметься прибитим, вибіжить з хати… Хтозна, чим це може скінчитися саме сьогодні, коли їх напевне шукають по всьому місту…

– Не починайте знову, хлопці, – дівчина заспокійливо поклала руки на плечі Залізняка. – Справу зроблено так, як зроблено. Я пишаюся вами обома. Від вашого чублення наша справа нічого не виграє. Лише втратить. Антоне… Андрію…

– Справа втратить, коли в таких, як твій братик, далі будуть такі-от настрої. Толстовець недоладний… трясця твоїй матері…

– При жінках не лайся, – спокійно зауважив Полтава.

– Культурний, –