Олександр Васильович Донченко - Карафуто, Олександр Васильович Донченко

не міг знайти зараз таких слів. Та і які це мали бути слова? Подяка? Хіба можна було висловити те, що почував Володя?

І другий голос, простуджений на вітрі, голос батька, сказав:

— Давай його, Хотта, сюди.

Володя відчув, як дрібно застукала об зуби шийка від пляшки і щось гаряче полилось у горло.

— Годі, Хотта, — знову сказав голос батька, — а то ще уп'ється…

Остаточно отямився Володя над шлюпкою, в якій було повно людей.

— Стрибай! Стрибай! — гукали юнакові.

Шлюпка то злітала вгору, то поринала, глухо б'ючись об борт судна.

— Швидше! Відчалюй!

У цей момент, залишаючи півзатоплений пароплав, стоячи над шлюпкою, схожою на горіхову шкаралупу. Володя раптом згадав Інгу. Її образ спалахнув десь у найглибшому кутку мозку, — образ Інги, якою бачив її юнак в останню годину розставання. Відстороняючи руки батька й Хотти, Володя зажмурився і стрибнув.

Юнакові здалося, що шлюпка потрапила в кратер діючого вулкана. Море клекотіло, гори білої піни скидались у темряві на снігові кучугури. Вітер і непроникна стіна бризок перехоплювали дух. Було страшно подумати, що від цього бурхливого, зловісного хаосу людей відокремлює тільки тонкий, ненадійний борт шлюпки.

На одну мить шлюпка наче застигала на височезному шпилі хвилі і враз із запаморочливою швидкістю зривалася вниз, у безодню.

Були хвилини, коли здавалося, що зараз — кінець. Рев оскаженілих бурунів глушив голоси людей. Дорошук вже кричав на вухо синові, але той розбирав тільки окремі слова. Для того, щоб подати якусь команду, капітан повинен був нахилятися до кожного матроса і щосили гукати, не шкодуючи легенів.

Чорний силует півзатопленого «Сибіряка» ще деякий час танцював на хвилях. Потім почувся оглушливий гуркіт, наче вдарив над рухом грім. Корпус судна переломився надвоє і зник у морській прірві.

Білий вогник раптом виринув з чорного мороку. Минуло ще десять хвилин, п'ятнадцять… Знову блимнув удалині той же білий тріпотливий вогник.

— Пароплав!

Це слово було на устах у кожного, його повторювали пошепки, як найдорожче ім'я, очі людей хотіли прозирнути темряву, щоб побачити свого рятівника. Незабаром блиснув і другий вогник. Капітан знав, що горять вогні на щоглах великого пароплава. Два білих вогники.

Змочене в бензині клоччя спалахнуло яскравим жовто-синім факелом. Вітер розвівав над шлюпкою вогняне волосся. Це був сигнал нещастя, заклик на допомогу. Підвелись навколішки навіть ті, що нерухомо лежали на дні шлюпки. Надія на порятунок повертала сили знеможеним людям. Вони житимуть, вони знову ходитимуть по землі, побачать своїх дітей і друзів.

Вогні наближались. Смуга світла від дужого прожектора лягла на гребені скуйовдженого моря. Світло сліпило людям очі. Від пароплава відійшов катер і наблизився до шлюпки.

— Хто такі? — долетіло з катера японською мовою.

Капітан склав рупором долоні й гукнув:

— Радянські моряки… Із загиблого пароплава «Сибіряк». Зазнали аварії…

І десятки голосів у шлюпці, намагаючись перекричати бурю, допомогли капітанові:

— «Сибіряк»… Тайфун… Радянське судно.:. Експедиція… Гинемо…

Якісь слова команди долетіли з японського катера, він круто повернув і пішов, зариваючись у хвилі, назад, до пароплава.

Капітан стояв ошелешений, не розуміючи, що сталося. Факел дотлівав у руці геолога Дорошука. Японський пароплав на ходу повернувся правим бортом, посилаючи в темряву промені зелених вогнів. Віддаль між ним і шлюпкою почала хутко збільшуватись.

— Пішли… — не вірячи своїм очам, прошепотів Дорошук. — Капітане, невже вони залишили нас?

Капітан не чув. Стиснувши кулаки, він напружено вдивлявся в той бік, де зникав пароплав.

Зненацька Володя здригнувся від пронизливого крику. Хотта стояв на носі шлюпки і японською мовою посилав прокльони своїм колишнім землякам.

Незабаром вогні пароплава сховалися за чорною стіною пітьми. Розпач і обурення охопили пасажирів шлюпки. Було їх двадцять п'ять — моряків і геологів експедиції. Ніхто не міг збагнути вчинку командування японського пароплава. Залишити гинучих людей без допомоги в зубах лютого тайфуну — це все одно, що вбивство.

— Нечувана підлість! — гукав у вухо капітанові Дорошук. — Саме тому, що ми радянські громадяни…

Геолог не скінчив. Раптовий поштовх, незрозумілий скрегіт — шлюпка стрибнула вгору, вниз, хвиля покрила з головою людей. Володя відчув, що він уже не сидить на банці і його ноги не торкаються днища.

Оглушений масою води, яка гупнула на нього, юнак на мить розгубився, його вразила блискавичність катастрофи. Ще мить, і він загинув би у клекотливому вирі. Та це тривало лише кілька секунд. Володя виплив. Хвиля підхопила його і винесла на самісінький гребінь. Здалося, що це краще, ніж бути в безодні, чекаючи, що ось зараз знову оглушить вода. Юнак намагався робити якомога менше рухів. Він заощаджував силу. Озираючись, хлопець сподівався побачити біля себе батька або перевернуту шлюпку. Темрява виїдала очі. Володя не чув ні зойків, ні криків на допомогу. Промайнула неясна думка: невже всі загинули?

Зовсім близько чувся страшенний, безперервний гуркіт. З гребеня високої хвилі він на секунду побачив сиву моторошну стіну і догадався, що то — береговий прибій. За два десятки метрів клекотіла біля скель піна. Володя мимохіть відчайдушно запрацював руками й ногами, намагаючись затриматися. Він сковзнув униз, і в ту мить, коли багатотонна маса води мала впасти на юнака всією своєю вагою, він склав докупи стрілою руки, пірнув під хвилю і проплив її наскрізь. Він плив назад, у море, змагаючись за кожен метр. Невимовний жах гнав його подалі від скель, від сивої лінії прибою.

Хлопець знав, що там, на камінні, смерть. Але пливти проти хвиль було безмірно важче, ніж гойдатися на їхніх гребенях. Володя швидко переконався, що далі боротися він не має сили.

Могутній велетень-бурун насувався на нього. Юнак хотів пірнути, але знеможене тіло ледве рухалось. Бурун ввалився на голову з страшною силою.

МАТИ

Цілий день не зачинялися двері квартири геолога Дорошука. Ще вранці до Віри