Леонід Григорович Кононович - Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович

— Ти що, не втямив наказ? Стеження продовжується. Старшим групи призначається Гестапович. Вранці приїде зміна.

— Навіщо?! — здивувався Барабаш.

Я перевернув ногою непорушне тіло.

— Бачиш? — поспитавсь я.

— Ну?

— Це не той чоловік, на якого ми пантрували, — відказав я. — Це не Глобус, розумієш?

— Я громадянин Сполучених Штатів Америки, — вперто сказав чоловік, який сидів посеред кімнати. — Вимагаю представника американського посольства.

Я зітхнув.

— З якою метою ви проникли в квартиру по вулиці Зарічній?

— Вимагаю представника… — знову почав він.

— Тихо! — гаркнув я. Тоді підвівся з крісла й підійшовши до вікна, став напружено думати. Може, це й справді американець… але якого дідька він заліз до помешкання Глобуса! — Ви — з Америки? — поспитав я у нього поанглійському.

Його лице витягнулося.

— Так, — відказав він. Не було жодних сумнівів: це був справжній ньюйоркський акцент. — Так, звичайно. Я вже сказав.

— З якою метою приїхали ви до України?

Він похитав головою.

— Так не піде. Спочатку назвіться самі. Хто ви такі?

Я подивився на Барабаша. Той зняв трубку й сказав декілька слів.

— Запитання ставитиму я! — В мені закипала злість. — Не будете відповідати — вживатимемо заходів.

— Яких? — спокійно запитав він.

Двері відчинилися, й до кімнати зайшов чоловік у білому халаті. В руках у нього була блискуча металева коробка.

— Тест на скополамін, — жорстко сказав я. — Останній раз запитую: хто ви такий і чому приїхали в Україну?

Американець щосили рвонувся з крісла. Сила в нього була справді волячою, але ремні витримали, — ще б пак, в цім кріслі до нього побували й не такі круті клієнти!

Я знову зітхнув.

— Давай! — кивнув я Барабашеві.

Все відбулося в однісінький мент: Барабаш мертвим стиском згріб американця за шию, чоловік у білому халаті закасав йому рукав сорочки й спритно ввів голку шприца в вену. Далі він став обм'якати, мов проколотий м'яч.

Лікар ще трохи подержав його за руку, відпустив її, й вона м'яко впала на коліно.

— У вас п'ятнадцять хвилин, — сказав він, виходячи з кімнати. — Не більше.

Я припалив сигарету й, затягшись, розігнав дим рукою.

– Ім'я?

— Джексон… — глухо відказав янкі.

— Повністю, дідько б тебе взяв!

— Сідней Рональд Джексон.

— Вік?

— Тридцять п'ять років.

— Професія?

— Журналіст.

— Точніше! — гаркнув я.

— Спеціальний кореспондент «Сіенен».

Під впливом скополаміну чоловік впадає в транс: воля його розпадається, й він відповідає на всі запитання. Як на мене, то це найгуманніший метод — не треба вживати жорстокого фізичного впливу.

— Ви — співробітник ЦРУ?

— Ні.

— Моссаду?

— Ні.

— СЗР?

— Я не знаю, що це таке, — прохрипів американець.

— На кого ви працюєте?

Він мовчав.

— Працюєш на кого?! — гаркнув я.

— Джафар… — прошепотів американець, понуривши голову. — Джафар… Стамбул… «Сірі вовки» уб'ють мене, якщо я скажу… Джафар найняв мене ліквідувати Глобуса… Я не можу…

— Джафар?! — не повірив я.

Барабаш злякано подивився на мене. Він нічого не зрозумів.

— Хай йому дідько! — вилаявсь я. Тоді підійшов до телефону й зняв трубку. — Мурат? Ми знову накололися. Цей чоловік працює на «Сірих вовків». Так… так, з людей Джафара. Міжнародний килер, скоріше всього… Так, звичайно, припиняємо!..

За годину ми сиділи в кабінеті Мурата.

— Випийте, — сказав я, наливаючи Джексонові коньяку. — Оцето історія! Ніколи не думав, що зіткнуся з людьми Джафара.

— Та ще й на Україні! — буркнув Мурат. — Він що, найняв вас?

Американець відпив ковток. Його жорстке вугласте лице було мов крейда, й тільки ножовий шрам на щоці порожевів.

— Я не можу сказати вам усього, — озвався він. — Вся ця справа…

— Та знаємо, знаємо! — махнув я рукою. — Джафар постачає зброю для режиму Дудаєва. Але при чім тут Глобус?

— Він вас цікавить? — поспитався Джонсон.

— Ну, — обережно сказав Мурат, — в нас із вами однакове завдання! Ми хочемо…

— …ліквідувати його! — навпрямки скзав я. — Цей чоловік працює на російську розвідку. І зробив нам чимало капостей.

— Нам теж, — буркнув Джексон… Він ще трохи ковтнув коньяку й відкинувся на спинку крісла. — Послухайте, як вам пощастило взяти мене?

Я стенув плечима.

— Я — фахівець. Вбивати, калічити, брати живцем… в цім полягає моя професія. Чому це вас так дивує?

Джексон розплющив очі. Аж тепер в них з'явився отой небезпечний полиск, який свідчить, що перед тобою — справжній крутий командос, джентельмен удачі, авантюрист, якому море по коліна.

— Я прожив на світі тридцять п'ять років, — поволі сказав він. — Мені доводилося воювати майже в усіх гарячих точках…

— Значить, журналістика — це тільки прикриття? — швидко поспитавсь я.

Він кивнув.

— Я займався поставками зброї, — сказав він. — Але річ не в тому… Я ще не зустрічав чоловіка, який би міг подолати мене врукопаш. Хай йому всячина, я перемагав у двобої навіть людей із «Чорних пантер»! Казали, щоправда, ніби в Афганістані на одній із навчальних баз муджагідів був інструктор з полонених… з ним ніхто не хотів мірятися силою, — але то радше виняток, якась аномалія, а не чоловік!..

— На якій базі? — поспитавсь Мурат.

— Бадабера. Одна з ракетних баз США на території Пакистану… Там проходили підготовку бойовики з угруповання Раббані…

Я похитав головою.

— Мусульмани прозивали його Оскар… Це поїхньому означає «воїн»… наші — КінгКонг. Пізніше