Поль Берна - Мільйонери з порожніми кишенями, Поль Берна

За хвилину Фріске витяг нову здобич. Ще за хвилину витяг і Рудик. Хлопці вже чули дух буйябес!

Шарлатове вітрило плескалося на щоглі, вряди-годи затуляючи сонце, яке нещадно пекло в потилиці нашим рибалкам. Вони трудилися в поті чола — одно тягли й закидали, щоразу вітаючи улов притлумленими вигуками. Телефон дзвонив без упину. Хвилин за двадцять вони наловили з добре кіло губанів, чабака й двох окунів. Відтак знову шарпнуло волосінь, і Рудик кинув у саж ще одного каплуна.

— Довго ще ловитимемо? — спитав очманілий Фріске.

— Поки стане поживку. Диви, його вже праве немає! Лишився тільки десяток скойок. Треба пожертвувати губаня чи и двох…

Поки Рудик і Фріске спустошували таким маніром темні логовиська редану, Шарлюн із рештою ватаги вештались набережною, ловлячи рибку іншого гатунку. Операцію розроблено в деталях і відрепетирувано того самого ранку в відлюдному закутку бухти. Аби ви збагнули її сенс уповні, треба вам нагадати, що середземноморське узбережжя між Марселем та Ментоною дуже вбоге на рибу, і влітку попит завше куди більший за пропозиції. А в Порт-Біу, де всю рибу скуповують хазяї ресторанів Бандоля та Санарі, «щойно зловлена риба» потрапляла на стіл здебільша з Дьєппа чи з Булоні. А це аж ніяк не вдовольняло знавців.

Операція розпочалася пополудні, коли тераси кав'ярень захрясли спраглими пляжниками. Першу сцену розіграно в кав'ярні Вьє. Під платаном на довгій лаві сиділи й весело щебетали Міке, Норін та Розет. З противного боку зненацька вихопився Шарлюн з Тітеном-солодкі-очка; вгледівши дівчаток, хлопці — ой, і актори! — стали як укопані.

— Міке! — якнайгучніш загорлав Шарлюн, перекриваючи гомін на терасі.

Дівчатка скочили на лавку й заходились розглядатися на всі боки, тільки не туди, де жестикулювали Шарлюн з Тітеном.

— Хто мене кличе? — спитала зрештою Міке, щиро здивовижена.

— Це я! — репетнув Шарлюн з того боку тераси. — Міке! Слухай-но, Міке! Дід Кадюс доручив мені…

— Що доручив? — заверещали влад Міке, Норін та Розет.

Всі в кав'ярні попідводили голови, забавляючись з цього дзвінкого перегуку дитячих голосів. Шарлюн приклав до рота долоні й зіпнув — аж луна залящала:

— У «Адмірала» сьогодні варитимуть грандіозну буйябес! Порцій на двадцять, а може, й на тридцять…

— Буйябес чи рибну юшку? — спитала Міке, зневажливо відкопиливши губу.

— Буйябес! — загорлав Шарлюн і аж ногами затупав. — Сам бачив рибу! Здоровенна! Біжи духом до Сандрін, скажи отим двом, що квартирують у її матері. Якщо вони зателефонують вчасно, то, може, в них приймуть замовлення на вечір.

Він казав це з легким серцем, спокійнісінько покладаючи відповідальність на Рудика. Відтак хлопці помчали в один бік, дівчата — в інший. Невдовзі вони стрілися на розі й побігли розігрувати ту саму сцену в іншій кав'ярні. А в кав'ярні Вьє події розгорталися достеменно так, як і передбачали діти. За хвилину один опасистий мосьє підвівся з місця, ніби знічев'я, і мерщій рушив до телефону. За ним схопилися ще двоє. Ще інші кинулися до авто — найскорше звістити й зібрати приятелів. І набережною полетіла, як блискавка, надзвичайна новина: «В «Адмірала» сьогодні варитимуть буйябес!»

По недовгім часі в розкішному ресторані «Адмірал», що стояв на бандольській дорозі, за два кілометри від Порт-Біу, став без угаву дзвонити телефон. «Адмірал», чоловік обачний, зважив за краще не хвалитися про свою рибну мізерію й покірно прийняв перших десять замовлень. Але по двадцятому дзвінкові він мовив собі: «Годі!», — та й побіг до кухні. Шеф-кухар, почувши, чого від нього чекають, вражено зойкнув:

— Та що ж я робитиму! В холодильнику є тільки двадцять однобочок, із п'ять лангустів та півската. До Бандоля їхати пізно, нічого я там не знайду. Де ж це видано — запрошувати на буйябес геть усіх і кожного!

А час збігав — надходила вже шоста. Телефон дзвонив не змовкаючи. Люті «Адмірал» та шеф-кухар лаялись на всі заставки. Аж ось їхню увагу привернув якийсь рух на шосе. Од берега простували двоє розхристаних хлопчаків, насилу штовхаючи поганенького іржавого велосипеда. До багажника було прив'язано два грубих вербових сажі; з них капала вода, полишаючи на закуреному шосе темні сліди. Діставшися ресторану, хлопці завернули на бічну алею, що вела до кухні. «Адмірал» та шеф-кухар чекали на порозі, уперши руки в боки.

— У нас є риба, ще й яка гарна! — почав Фріске. — Чи вам, часом, не треба?

— Ану покажи! — неймовірно мовив кухар.

Сажі розв'язано, рибу висипано на здоровий кухонний стіл. Один з каплунів, який ще не до останку знесилів, раптом забився, ніби показуючи, що він — свіжісінький. «Адмірал» був на сьомому небі. Кухар тихо свиснув:

— Та тут стане на тридцять порцій, — видушив він. — Самих каплунів на дванадцять…

«Адмірал» помчав до телефону.

— Скільки хочете за все? — повернувся кухар до хлопців.

— П'ять тисяч франків, — одказав Фріске. — Тут кілограмів із десять…

Кухар йойкнув, так наче його кольнуло в серце:

— Це дорого! Я стільки не дам! Золота ціна вашій рибі—дві тисячі франків…

Боязкий Рудик ладен був згодитись, та Фріске не розгубився.

— Рибу ловив батько мого приятеля, — заявив він урочисто. — Це він призначив ціну, а не ми! Коли не хочете брати, ми підемо до Бандоля…

Рудик простяг руку — і на долоню йому лягла чимала, майже новенька банкнота. П'ять тисяч франків! Хлопець на мить закляк, утупивши очі в далечінь.

— Маємо добрий почин, — шепнув Фріске, виводячи з двору велосипеда. — Треба було правити більше…

Рудик скочив на сідло, Фріске примостився на багажнику, і вони помчали до Порт-Біу. Велосипед стрілою пролетів набережну й завернув до селища. Мадмуазель Блан побачила їх з вікна — хлопці мелькнули й щезли. Вона тривожно прислухалась — чи не впали вони часом. На щастя, ні. Велосипед, шалено деренкотячи, пірнув у чагарі Іспанського Рогу, скотився схилом, підскакуючи на кожному горбочку,