Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

— А де друга дитина?

— Дитини немає, а хвороби є. Ви в неї попитайте, я про життя вже нічого не второпую.

— Ось, держіть, — Кулик простягла бабі гроші. — Від собезу.

Дійшла до кіоска при дорозі, купила плюшевого зайця, повернулася до хатинки.

— Це — Петрикові.

Біля хвіртки її зупинив вигук. Закутана бабця стояла на порозі, притримуючи двері од вітру. — Її там звуть Кроликом. Бо моркву гризе — хоч які вітаміни.

«Панґлос викладав метафізико-теолого-космологонігологію. Він хвацько обстоював, що не буває висліду без причини і що в цьому найліпшому з можливих світів замок вельможного барона — найзатишніший із можливих замків, а пані баронка — найкраща з можливих баронок.

— Доведено, — просторікував він, — що все на світі саме таке, яким мусить бути. Бо все створено відповідно до мети. Ось, прошу завважити, носи уформовані для окулярів, тому ми й чіпляємо на них ці скельця. Ноги, вочевидь, призначено для того, аби їх узувати, от ми й не спинаємося на них без узуванки. Каміння нам на те, щоб його тесати й будувати з нього замки, і ось монсеньйор володіє чудовим замком: найшляхетнішому на весь край баронові годиться розкошувати в найвеличніших хоромах. Свині створено, аби їх споживали — ми їмо свинину цілий рік. Отож ті, хто стверджує, буцім усе гаразд, кажуть глупство, треба казати, що все — на краще…»

Утішалася з тексту, день видався найкращим — точнісінько за Панґлосом. Гіпсовий Вольтер при мружувався, дослухаючись до клацання комп’ютерних клавішів, що вкладали його французькі слова рівними рядками в український дривітень.

«Мадам Командо, — дочекавшись павзи, обізвався стиха. — Ви сьогодні при надхненні. Я замилуваний. Уявіть собі, я знав невігласа, який твердив, що творчого розуму не існує, а — лише рух, який і спородив усе, що ми бачимо, й усе, чим ми є.

Нонсенс. А вашою, дивною для мене мовою — дурня свиняча. Розумних істот, а ми з вами, мадам Командо, такими є, не може сформувати грубе буття, сліпе й бездушне. Адже я наполягав, наполягаю й наполягатиму, доки сліпий фатум ув особі вашого кота не розіб’є мого нинішнього гіпсового втілення, що між ідеями Платона і послідом мула різниця — є! А це означає, що Платонів, мій і ваш інтелекти походять від якогось іншого потужного інтелекту».

«Ви, пане Вольтере, за позаземне походження людини?» — розім’яла затерплі в’язи Зірка. «За що мені подобаються жінки? За вміння гостро формулювати. Сказавши «позаземне», ви не наголошуєте ні на чому конкретному, аби не пошитися в дурні. І водночас даєте натяк на свій непересічний розум. Відповім. Коли ми бачимо досконалий механізм, то здріємо за ним безпомильного механіка. Світ — чудовий витвір, а це означає, що існує чудовий інтелект, хоч би де він перебував. Арґумент старий. Проте від цього він не став гіршим».

«Пане Вольтере, якщо ми не зросли самі по собі, як сироти попідтинню, а дбайливо виплекали нас якісь стоокі, богоподібні прибульці, як розсаду для городу, то звідки взялися погані люди? Вбивці? Терористи? Зрадники? Заздрісники?» — «За що мені не подобаються жінки, мадам Командо? За вміння все високе й філософське вмент перекрутити на нице й конкретне. З високої ідеї корови зробити яловичу котлетку».

Командо наполягав, аби Зірка не їхала до аеропорту.

— Елла може не повернутися з Америки. Я себе не зрозумію, якщо не попрощаюся з нею, — впиралася Зірка.

— Що за примха летіти перед Новим роком, там буде Бабілон, закордонці товпляться додому.

Могла зачекати, — буркотів Командо, допомагаючи Зірці вдягатися. Щоб не віяло в шию, не мерзли ноги.

— Так склалися зорі, — озвалася з-під теплого шалика Зірка.

— Американські?

— Небесні, — засміялася Зірка.

Командо вів авто обережно, оминав вибоїни.

«Тебе не нудить? Не жарко? Не холодно? Пити хочеш?»

— Чоловіче, все гаразд. Ти поводишся зі мною, як з гранатою, в якої висмикнули загвіздок.

— Дивне порівняння, як на жінку. Може, я не все про тебе знаю? Приховуватимеш своє військове минуле, чи розколешся? Як до тебе звертатися? Товаришу майор?

— Віддам перевагу галицькому: пані командова. Пильнуй дороги.

По новорічному розцяцькований аеропорт гудів велетенським джмелем, гугнявив оголошеннями, дратував клаптями музики, лякав ревищем літаків. Біля стійки на Нью-Йорк Елла Ганська ще не зареєструвалася, махнула рукою, чекайте.

Підійшла. Світило вітчизняної радіології мало вигляд розгублений, бліді щоки пашіли плямами. Поцьомалися.

— Зірко, я чиню глупство, всі залишаються тут… Куди я лечу? Навіщо? Якесь збоченство…

— Слухай чуй, як каже моя подруга, — увімкнула рішучість Зірка. — Ти все чиниш правильно, ба, ґеніяльно. Не погоджуйся на ПМЖ, аж поки зрозумієш усе достоту. А для роботи там — рай.

Забудеш, як жебрати гітарі на струну. Тримайся.

По Нобелівку їдеш. Не плач, бо я вже плачу.

— Дівки, можна подумати, Еласю на війну виряджаємо. О, твій рейс, не барімося, — Командо пригорнув Еллу.

Перед скляними дверима накопичувача Елла притиснулася мокрими від сліз вустами до вуха Зірці.

— Передай Юркові Шевченку, ну, ти назвала його Щезником, пам’ятаєш…

— Еласю, тобі час, — Командо поцілував Еллу, підштовхнув до дверей.

— Я зателефоную, — вигукнула Елла, — всім.

— А справді, чого вона поїхала? — в авті запитав Командо. — Начебто й тут усе мала.

— Отож, начебто, — втираючи сліди від сліз перед люстерком, зітхнула Зірка. — У світі таких, як Елла — жменька, а в нас одна така й була. Розпочати нові дослідження коло враженого радіацією спинного мозку тут ніц неможливо. Смажте смажте, кажуть, риба буде. Лабораторію то відкриють, то закриють. Тут Елла не реалізується. І мучитиметься. І людство постраждає.

Зірка дістала з сумки