Давид Ігорович Виходець - Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець

нині під постійним наглядом, але поки що — нічого підозрілого…

— Остапенко, — вів далі Артем, — царську тюрму відбував разом з Сергєєвим. Сам розумієш, скільки лиха зазнала людина за переконання. Це щось та значить. А от щодо Куща… Його до нас прислали з діючої армії. Мовляв, надійний товариш, покладайтесь на нього. А насправді що ми про нього знаємо, га, Петре Івановичу? А може, взяти та приперти його?

— Меткий ти дуже. А якщо не винен? Дивись, тут ще хтось діє… — Денисенко знову поринув у задуму. — Біс його знає, що й гадати. А тут ще й часу обмаль, зволікати ніколи.

— А я про що? Діяти треба! — вів своєї Артем. — Гав ловитимемо — нас за горло візьмуть. Денікінці вагатись не будуть…

— Дозвольте? — прочинив двері черговий губ-чека і доповів, що прибув Райніс.

— Пропускайте негайно.

Райніс зупинився посеред кабінету, підніс долоню до козирка і важко видихнув:

— Наказ виконано, товаришу голова губчека! Відстрілювались, доки патрони мали. Потім відбивались гранатами і, скориставшись розгубленістю білих, непомітно покинули вагон. Двох наших убито, один — тяжко поранений.

— А які втрати ворога? — запитав Артем Груша.

— Радий був би помітити, так біляки не дали, — напівжартома відповів Райніс, — але, гадаю, уздовж насипу лишилось понад сотню. Особливо посипалось їх, коли нам на підмогу підійшов бронепоїзд…

— У вас на рукаві кров, — помітив Денисенко.

— Це ми виводили під руки пораненого…

— Ну, що ж, ви впорались із завданням, товаришу Райніс, — Петро Іванович потис чекістові руку.

— До вагона білі пробивалися? — поцікавився Груша.

— Мов навіжені лізли.

— Ще б пак. Кортить золотопогонникам руки в золото занурити. Хотів би я бачити тих панів, коли вони відкриватимуть сейфи…

— Добре було б. Адже там сюрпризи приготовано!

— Які? — Артем запитливо поглянув на Райніса.

— Досить відкрити дверці сейфа, як вибухнуть припасовані всередині бомби.

— Чуєш, Петре?

— Чую, — посміхнувся голова губчека і поклав руку Райнісові на плече.

— Ідіть відпочивайте. Вранці, якщо не доведеться вас ще вночі потурбувати, одержите нове завдання…

Денисенко з Грушею знову поринули у свої справи. Необхідно змінити явки, які намітили ще сьогодні вранці. Безперервно дзвонив телефон. Групи Остапенка, Куща та інших чекістів сповіщали про затриманих на вулицях і в будинках агентів Денікіна…

ПЕРЕДЧАСНА РАДІСТЬ ПОЛКОВНИКА ПАЛЬЧЕВСЬКОГО

Коли поручик Дзюба знову повернувся в село, надворі вже зовсім споночіло. Він ледве відшукав хату, де полковник Пальчевський збирав на термінову нараду контррозвідників.

Тихо причинивши за собою двері, поручик, стомлений важкою дорогою, відразу ж сів: на ближній до порога вільний ослін. Обдивився довкола і полегшено передихнув: прибули ще не всі, отож даремно переживав, що запізнився.

— Як там справи? — не відриваючи погляду від паперів, звернувся Пальчевський до Дзюби.

— Все гаразд! — виструнчився поручик. — Я одержав ваш наказ, пане полковнику, негайно з'явитися сюди, але дуже кортіло побачити, як снаряди зведеної батареї гамселять більшовицький ешелон!

— Розумію вас, юначе, сам би не відмовився від такого задоволення. Але побоююся, чи не перестаралися артилеристи і не розтрощили вщент вагони? А що, коли довідаються, який вантаж відбили у червоних?..

— Все передбачено, пане полковнику. Там, при вагонах, ескадрон охорони командного складу бригади, офіцери всі віддані нашій священній справі, — заспокоїв Пальчевського Дзюба.

Тим часом посходилися всі, кого було викликано на нараду.

— Панове, маю приємну нагоду повідомити вас: операцію «Золото» успішно закінчено. — Голос Пальчевського відразу ж набув ділового тону. — Кожен з вас заслуговує на високу нагороду. І, слово честі, піхто нею не буде обділений. Зачекайте лише день-два, доки впораємося з іншою конче важливою справою: ліквідацією чекістського підпілля у Києві. Завтра, напевне, будемо там, і треба одразу ж знешкодити агентуру червоних, що лишилася в місті.

Дзюба слухав Пальчевського, низько, майже до колін нахиливши голову. Потім випростався, торкнувся спиною хатньої стіни, повернувся лицем до полковника — і їхні погляди зустрілися, якусь мить затрималися один на одному. Полковник дивився приязно, прихильно. Поручик вдячно кліпнув віями й зніяковіло опустив очі долу.

Полковник подумав: «Поталанило мені на здібного офіцера…»

У Дзюби ж шкребло на душі: «Пальчевський ніколи не теревенить. Раз він вголос, відверто заговорив про неминуче знешкодження більшовицького підпілля — значить, пастка для цього уже заготована. Все це станеться завтра… Але як відвернути біду, як?»

Міцно зціпив зуби. Втім, попереду ще ніч, щонайменше — півночі. Досить часу, щоб вихід знайти…

Офіцери весело загомоніли. На принишклого Дзюбу ніхто й уваги не звертав. Скоро побачення з Києвом. Там уже можна буде відпочити й розважитись…

Прочинилися двері. Без стуку й дозволу швидко увійшов офіцер зв'язку денікінського штабу.

«Чого це його принесло? Щось лихе сталось?» — допитливо розглядав Дзюба виструнченого біля порога капітана. Нараз у кімнаті втихомирились. І вже коли Пальчевський поволі, наче роздумуючи, чи варто йому встати, чи ні, підвівся з-за столу, штабіст сухо доповів:

— Пане полковнику, вас викликає генерал…

Пальчевський, не промовивши й слова, підійшов до вішалки, зняв з неї кашкета й, поминувши все ще виструнченого посланця, рушив до виходу.

Перед дверима штабу полковник зупинився і, не обертаючись до капітана, який супроводжував його, витримуючи потрібний інтервал, запитав:

— Як почувається генерал?

Офіцер завагався, та врешті співчутливо відповів:

— Не в гуморі…

— Чому б це, як ви гадаєте?

Капітан, видно, знову подумки зважував кожне слово, бо відповів через тривалу паузу:

— Не певен, але, мені здається, причиною тому — поява в штабі закривавленого командира кавалерійського полку Соснова, який тут зняв справжній ґвалт, викрикуючи: «Хто нам підсунув той смертельний ешелон? Нас зрадили…» Його, непритомного, винесли звідси санітари…

— Зрадили? —