Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Сватання на Гончарівці, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

салдати піду, коли її рішусь. Пожалійте мене, сироти: батька у мене нема, мати при старості, одна, нікому її, бідної, буде доглянути. Я буду тут-здесь на заробітках, а Уляна і господарюватиметь, і стару матір доглядати меть. Захочете і ви до нас перебратись? Найдемо куток, буде і хліба шматок. Буду на вас заробляти, буду вас почитати і послухати як матір ріднесеньку. Худого сива від мене не почуєте. Буде вам гарно в мене жити. Коли і було яке лихо, то усе позабуваєте, тільки віддайте за мене Уляну.

Одарка. Олексієчку, мій голубчику! Послухай же іі мене, що й я тобі скажу. Я й сама тебе люблю, мов ріднесенького сина. Парень ти против мене звичайний, слухняний; що озьму у руки ту чаплію, що ти мені сковав, то зараз тебе і згадаю. Та як же за тебе віддати? Ти, собі на лихо, крепак! Та й за Кандзюбенка як не віддати? Хоч курний – міри нема, так багатий, не узяв його чорт і з батьком. Сама собі господиня, свекрухи нема; у хороші походить і у волі поживе. Ні, Олексійку, не віддам з волі та у неволю.

Алексий. Та яка се неволя? То ви не буваєте по селам, та й не знаєте, як тепер добре за панами жити! І казенні дівчата, аж вибрикуючи, ідуть у села за панських; одна одну попереджа.

Одарка. Та воно, Олексійку, і правда твоя; чула і я дечого про се багацько: ідуть і наші городяни за селян, та ще й за панських; та мені ось що: Кандзюбина худоба-а ЇЇ до біса! Жалько, як достанеться кому другому, а не моїй дитині. Нехай вже, Олексію, так буде, як воно є. Ти з Уляною розійдись та приходь на весілля, буцімто гічого і не було.

Алексий (тяжко вздохнув). Ой, паньматко, паньматко! Ти мене такими речами мов гарячою шиною у серце шпигаєш! Щоб я на весілля прийшові Не хочу, не хочу!… Не можу із собою зовладати, бо любов, як сон: ні заїси, ні зап'єш, коли кого нападе. Коли ж нема у вас жалю, піду прямо до свого барина, упаду у ноги і проситиму, щоб віддали у салдати, та п піду на край світу, у Туреччину, де дядько був.

Уляна (плачет). Тогді, мамо, тільки ти мене і бачила!

ДУЭТ

Уляна.

Матусенько ріднесенька! Зозуленько милесенька! О що ж оце мені ти робиш! За що мене, нещасну, топиш?

Алексий.

Не пий, не пий ти нашій крові! Не розривай щирої любові! Худобу всю мою озьми, Без неї щасливі будем ми!

(Вместе.)

Нема біди, Нема нужди, Де щира любов, Дасть і радость, Дасть і щастя Нам вірна любов!

Алексий.

Чи вміє дурень же любити?

Уляна.

Порадоньку він дасть яку?

Алексий.

Тільки знай, що будеш сльози лити!

Уляна.

Не буде щастя на моїм віку!

Алексий.

Ой згляньте на мою біду! Улясю за мене віддайте, Коли ж не віддасте, то знайте, Я за очима світ піду!

Уляна.

Ой згляньте на мою біду! За милого мене віддайте, Коли ж не віддасте, то знайте, Усюду смерть собі знайду!

(Вместе.)

Мене з тобою розлучають! Нехай собі вони се знають:

Уляна.

Усюди смерть собі знайду!

Алексий. Я за очима світ піду!

Обнимаются. Одарка в стороне плачет.

Одарка (подошед к Уляне, ласкает ее). Годі ж, Улясю, годі, моя доненько! Не розривай мого серця! Іди у хату та вбирайся; вечір близенько, скоро старости прийдуть.

Алексий. Тривай, паньматко! Поки ще Уляна не заручилась, поки ще мені не гріх назвати її своєю, нехай ми попрощаємось, як довт велить. (Подошед к Уляне, говорит с горестью и сквозь слезы.) Улясю! серденько, рибонько!

Бачить бог, як тяжко мені па душі!… Пе можу тобі розказати, як надривається моє серце!… Прощай… Улясю!

Плачет, и Уляна горько рыдает.

Прощай, моя зірочко!… Нехай… тобі бог помога!… Казав би я тобі – не забувай мене, так закон не велить; ти довжна любить і шановать, кого тобі бог дасть. А об мені… і не спом'яни!… Знаю, як ти мене любила, та знатиму, яково буде твоєму серцю жити з нелюбом. Не горюй, Уляно, та не вбивайся!… Нехай я один за нас за двох буду горе пити!… Нехай я один буду страждати!… Коли ж почуєш, що була війна, то й знай, що мене перша куля зведе з світу… Заплач нишком, та й… як собі хочеш. (Тихо плачет и хочет ее оставить.)

Уляна (обняв, удерживает его). Олексієчку! мій лебедику, мій соколику! На кого ж ти мене покидаєш?… Чи так же я тебе любила, щоб пережила розлучення з тобою?… Ще ти не далеко зайдеш від Харкова, а мене приньме сира земля! Дойде сяя вісточка до тебе, мій Олексієчку! – не журись, поплач трошки, відпоминай ту, що тебе щиро до смерті любила, та і надійсь, що бог нас зведе на тім світі докупоньки. Прощай, Олексієчку, прощай!… Була твоя і буду твоєю! (Обняв его в последний раз, утирает слезы и подходит к матери, с твердостью.) Ходім, мамо; робіть зо мною, що хочете; уже я не тутешня!… (Скоро уходит.)

Одарка (во все время горько плакавшая). Світу не бачу за горючими слізоньками!… Я ж кажу: коли б мені не Кандзюбова худоба, то я б і не подумала за того стидкого та бридкого Стецька віддати таке золото, як моя Уляна; та ба! (Уходит.)

Алексий (в горести задумался). Усе то гроші, усе то гроші! Та ти куди не подивись, усе вони на світі орудують! З грішми, що не задумай, так усе і уродиться! З грішми, хоч лежінь, кажуть трудящий; з грішми дурня, невігласа і почитують, і шанують лучче, чим доброго, розумного і роботящого. З грішми можна і бездільничать, і других обдирать, та ще замість щоб такого у Сибір, так такому ще і кланяються. Та чого тут далеко ходити? З грішми от і Стецько шанується, мов чоловік; а він, по правді сказавши… що він? – Стецько!

ЯВЛЕНИЕ СЕДЬМОЕ Алексий и Стецько.

Стецько (за кулисами еще отзывается). Га! Чого? Ось-осьде я! (Выходит, едва идя от усталости, и пыхтит.) Ге! ге!., ге!… Бодай тебе заво… ге! заводила лихоманка, як він мене за… ге!., завів! Одно те, що насилу дійшов, а тут ще і не потрапив, замість Харкова та учистив аж у Григорівку. Було б тобі сватання! З якого б чорта рушники давати, якби я не прийшов? Ще ж і додому швандяти не близько!

Алексий (в сторону). І ще з сим дурнем нічого і