Тетяна В. Савченко - Мануал до черепахи

автом, я брав мотоцикл, але цього разу я шкодую, що не приїхав мотоциклом! То була б чудова стимуляція для вашої жіночки!» Мама злякано попросила його поквапитися, та цей навіжений знов став у позу засмученого журавля і сказав, що не може розірватися – або вестиме машину, або сидітиме біля пацієнтки. Мама запитала, чи могли б ми якось допомогти. Лікар заусміхався і, ставши в позу джентльмена, запропонував нам «невеличку автопрогулянку до п’ятої міськлікарні».

Машину вести ані я, ані Мама не вміємо. Пологи приймати – тим паче. Зрештою, Мама лишилася біля німкені. Вона дуже відповідально поставилася до ролі медсестри, засукала рукави блузи і з готовністю, тремтячим голосом спитала, що їй робити, якщо почнуться пологи. Лікар засмутився ще більше, схоже, такого плину подій він не передбачив. Він так довго роздивлявся свої черевики, я вже думав, він от-от розридається, але він раптом просяяв, порився в бардачку, витяг звідти коробочку вітамінних пастилок «Аліенс» і віддав мамі: «Знаєте… дасте їй парочку, може, це її заспокоїть. Вони такі, у вигляді інопланетян, дуже кумедні, їй має сподобатися. Я певен, так-так, я просто переконаний, що це її трошки втішить».

Мама важким поглядом ковзнула по коробці і, не сказавши й слова, зникла у кузові, а я сів на місце біля водія. Випустивши породіллю з поля зору, лікар помалу розвеселився. Трохи розпитав про нас, трохи розповів про себе – він виявився чеським емігрантом у другому поколінні, що й стало джерелом, як він похвалився, його захоплення слов’янськими мовами: «Я їх не вивчаю, ні-ні, я їх слу-ха-ю!». Дорогою лікар раз по раз запитував мене, як звучить та чи інша назва українською, але позаяк він щоразу квапився записати транскрипцію нового слова у блокнот і щоразу кидав заради цього кермо, я зрештою забрав у нього блокнот, пообіцявши записати туди все, що він схоче. От лихо! Та він же й досі у мене в кишені. Забув повернути. Тепер його вивчає Мама. Ото дитині цяцька! Певен, якби не химерні обставини, вони би знайшли спільну мову.

Не сказати, щоб дорога була складна – ми їхали широкою рівною вулицею, тут її називають просто Проспект. Лікар пожартував, що європеєць на детройтському Проспекті засне від нудьги: усе прямо і прямо, ніяких звивистих вуличок і раптових провулків… У стані більш-менш спокійному він раптом виявився винятковим дотепником, тож я цілу дорогу насолоджувався добірними зразками детройтського гумору з медичним присмаком: «От Париж, всі кажуть – дух міста, дух міста… А у нас у Детройті – духман».

А повітря насправді просмерділе скрізь, навіть у центрі чути запах гарячого металу, вугілля і фабричного диму. Промисловий центр є промисловий центр. «Ми тут, у Детройті, звикли бачити те, чим дихаємо», – прокоментував лікар і додав, що ми обов’язково маємо відвідати район заводів, там, мовляв, дуже кумедного кольору небо.

Не знаю, чи весело було Мамі, сказати щиро, мені не дуже хочеться це собі уявляти. Доїхали стерпно, без форс-мажорів – ось усе, що можу сказати. Але коли ми вийшли біля лікарні, у Мами був такий ошелешений вигляд, наче вона сама щойно народила. Лікар запросив нас поїсти: «Це так корисно після стресу!» Пригощав тут-таки, в автомобілі, локшиною швидкого приготування і заразом лекцією про те, яка ця локшина шкідлива для підшлункової залози.

Мамі лікар чомусь видався неприємним чоловіком – безвідповідальний, мовляв, нерозважний. Ну чого безвідповідальний? Просто трохи невпевнений у собі. А мені він дуже сподобався! Надзвичайне почуття гумору і… фантастична здатність усе забувати. Він, до речі, обіцяв після шостої провести нас по цікавих місцинах і заодно – неодмінно, звичайно, неодмінно! – розповісти про подальшу долю нашої породіллі. Але забув. І ваша Мама програла мені два пива.

Провідника, отже, ми не мали, але нічого, погуляли вдвох.

Місто побудоване дуже просто – одна велика вулиця – це той самий Проспект, де ми їхали, а все, що збоку – особливого значення не має. Ліворуч від Проспекту – ріка. Праворуч – заводи. Ми туди поткнулися, подивилися на обіцяні кольорові дими з труб. Подекуди горить вогонь – ніби гігантські смолоскипи. Пейзажі якісь марсіянські… Тут є своя техногенна естетика, яку (хапнувши місцевого повітря) розумієш і на інших ділянках міста.

До речі, у водіїв маршруток тут особливий сервіс: дверцята водій відчиняє і зачиняє пасажирам сам. І не просто так! До дверцят прилаштовано лямку, за яку водій смикає, коли треба їх зачинити. Коли ж пасажир сам спробує зачинити двері, водій дуже лається і пропонує бахнути собі по голові.

Вулиці дуже широкі, дуже, одразу видно, що головні тут автомобілі. До речі, про автомобілі. У місті три автомобільні гіганти, перший, відомий на весь світ, ми побачили ще на виїзді з вокзалу. Детройтці – великі патріоти, їздять винятково на машинах місцевого виробництва. Це дуже помітно.

Загалом, місто не надто охайне, Проспектом ідеш – гарно, а повернеш на якусь дрібнішу вуличку – скрізь стирчить якась арматура, заросла бур’яном. Стіни, паркани і більш-менш рівні поверхні розписані графіті, але здебільшого то все нецікаве і бездарне, рідко де побачиш пристойну роботу.

Скрізь купа арабів одного віку, схоже, більшість із них навчається в місцевому медичному.

Архітектура місцями є, але різноманітністю й багатством вона не вражає. У центрі нам трапилися красиві необарокові будинки, збудовані на початку двадцятого століття, непоганий ансамбль, двох однакових нема. Трапляється простенький модерн, але здебільшого будинки в одному стилі, всі подібно оздоблені, нашарування епох не спостерігається взагалі, так, ніби місто збудували за короткий час і більше не чіпали. А далі від центру – там взагалі самі лишень типові сірі багатоповерхівки.

Зате око потішили декілька оригінальних монументів. Один зображує надзвичайно сердиту голову на скісному постаменті. Я не зумів перекласти напис, у мене виходило щось моторошне. У Мами, попри її чудову англійську, вийшло не набагато краще – «Власник орла має також мільйон пташенят орла, і це є предметом гордості для цілої країни». Що за фермерська історія?

Друга скульптура стоїть через дорогу від першої, це пам’ятник якомусь письменникові, розпізнати його ми не зуміли, бо бачили з вікна маршрутки, а він дуже незручно розташований. Пам’ятник зроблений у вигляді пір’їни, на якій збоку приліплено бляшанку з обличчям письменника. Роздивитися з дороги його неможливо, хіба якщо їхати по зустрічній смузі, але в такому разі і не встигнеш. А здалеку вся споруда видається взагалі трохи непристойною, немов струп на пальці чи десь в гіршому місці. Хоча лікар, який теж був згадав цю скульптуру, поставив іще гірший