Євген Вікторович Положій - Вежі мовчання

у ліжко. Женя окулярів, щоправда, не носила, але від цього не ставала менш привабливою та небезпечною здобиччю. Вона дуже спокійно пила свій чай з лимоном і дивилася йому прямо в очі. Дивитися у відповідь Рад собі суворо заборонив, він добре запам’ятав цю багатообіцяючу божевільно хвилюючу безодню хвиль, в яку можна пірнути, але з якої не можна випірнути, — бо каміння не спливає, це не в його природі.

— До тебе звертаються! — Здоровий амбал міцно вхопив його за рукав джемпера. — Ти хто по життю?

Рад спокійно відхилився, уважно подивився на гопників.

— З якою метою цікавишся? — це була правильна пацанська відповідь, і знати її міг тільки правильний пацан. За правилами, гопники, як мінімум, мали хоча б трохи попуститися і зніяковіти. Але вони не зніяковіли й не попустилися.

— Ти шо, рамси поплутав?! — Амбал підвівся, зробив крок вперед і різким рухом приставив Родіону два пальці під ніс. — Накинь ніздрі, лошара!

Це був уже конкретний наїзд, і уникнути бійки в таких випадках, як правило, неможливо. Радик був сміливою людиною, але битися не любив і не вмів, він взагалі терпіти не міг таких ситуацій. І якщо справа доходила до мордобою, то одного удару в щелепу йому вистачало, щоб вирубатися хвилин на десять. Він не любив насильства, однак не тому, що був гуманістом або глибоко віруючим християнином, ці явища і поняття взагалі пройшли повз його життя, просто Рад був значно слабкішим від більшості тих, хто битися любив, тому по морді, як правило, по повній програмі одержував саме він.

Босота встала й оточила їх. Женя, нарешті, злякалася. Спочатку вона, очевидно, розраховувала на допомогу обслуговуючого персоналу й рішучість Родіона, але персонал допомагати явно не поспішав, а Родіон, хоча й видно, що не боягуз, стояв один проти шістьох. Хіба що він виявився б майстром кунг-фу. Ще секунда, і їх би неминуче почали бити.

— Усім стояти! Кому сказав! — Великий товстий чоловік матеріалізувався наче з кухля пива. Неможливо уявити, подумав Рад, щоб така велика людина сиділа в залі й залишалася непомітною. — Ти мене знаєш? — грубо звернувся товстун до крайнього гопника. — Знаєш?!

— Веня, я тебе знаю!

— А якщо знаєш, то вали на свій район!

— Веня, не по понятіях!

— Це мій кориш. Ще питання є?

Босота хутко зібрала манатки й, спльовуючи на підлогу, похмуро матюкаючись, пішла до виходу.

— Ви їм вибачте, будь ласка, — лагідно сказав товстун і жартівливо помахав пальцем. — Євгеніє, тобі, як завжди, щастить! Веніамін Островський, — назвався він й простягнув Родіону на диво маленьку пухку, але дуже енергійну долоню, — бізнесмен. Відпочивайте, до вас більше тут ніхто не чіплятиметься.

Веня пішов у глиб залу, сів за столик і знову зник з поля зору, наче дійсно розчинившись чи то у кухлях пива, чи то у філіжанках кави і десертах двох своїх тендітних супутниць у міні.

Островський був дуже шанованою у місті людиною з ординарною для людини свого і країни віку біографією. Вже у чотирнадцять років він, кандидат у майстри спорту з вільної боротьби, орудував бандою найбільшого в місті мікрорайону, а в п’ятнадцять дістав п’ять років підліткової «зони». Їх було семеро, вони були королями міста, вони просто гуляли і з нічого робити забили ногами до смерті людину. Відсидівши, Веня узявся за старе, але «бігати на збори» район на район, як по-блатному називався цей процес побиття однієї групи підлітків іншою, стало вже не солідно, тому він узяв керування процесом у свої руки. Для початку збільшив масштаби районів та сутичок, а коли суспільно-політичний устрій у країні почав змінюватись від соціалізму на капіталізм, поставив під свій контроль наметників, рундучників та інших дрібних бізнесменів. Зрештою Веня, голова якого щодо грошей завжди варила непогано, став розвивати власний бізнес: дрібна торгівля, маршрутні таксі, контрабанда, потім пощастило правильно прилаштувати до справи кількох дилерів — перепродавати за кордон продукцію місцевих заводів. Само собою, він був депутатом міської ради трьох останніх скликань, носив чорні туфлі з вузькими носаками, темний костюм у вузьку світлу смужку, білі шкарпетки і мав стійкі життєві принципи. Вся його система світобудови була міцно вмонтована в поняття «прибутки-витрати», «чорний нал», «відкат» і виглядала на диво струнко й гармонійно. В неї легко вписувалися і кохання, і родина, і дружба, і щастя, і навіть сам Господь Бог. Тут усе легко або множилося, або ділилося, або додавалося, або віднімалося. Чотири чіткі правильні математичні дії сповна давали Вені відповіді на всі виклики буття.

— Ти і його знаєш? — запитав трохи здивовано Рад. — Хто це?

— Це вам не Київ, тут практично всі усіх знають. А з моєю роботою треба знати не тільки тих, хто живе, але й тих, хто вмер, і навіть тих, хто ще не народився. Це Веніамін Островський, депутат міськради, голова комісії з комунального майна, успішний бізнесмен і відомий бандит. Загалом, велика людина. В авторитеті.

— А від якої партії депутат?

— Не має значення. У нас майже у всіх партіях є такі персонажі. До речі, це ще далеко не найгірший варіант.

Політикою Родіон ніколи не цікавився, запитав, скоріше, для інформації. Почута відповідь була цілком логічною, таке відбувалося скрізь, і це було абсолютно точним відбиттям справ у державі. Та у всьому цьому політичному кордебалеті Рад ніяк не міг зрозуміти лише одного: як можна любити або ненавидіти політиків, немов вони рідні люди або якісь артисти? Він завжди дивувався своїй мамі, яка одвічно перебувала в захваті від одних і проклинала інших, а потім навпаки, але ніколи з нею не сперечався, а лише повторював десь випадково почуту приказку: якщо довго дивитися на сонце, можна осліпнути. За найскромнішими підрахунками, у країні проживало вже дві третини сліпих. Він поглянув на свій «роллекс». Дев’ята година, а вечір уже був безнадійно зіпсований. Залишатися в цьому кафе абсолютно не хотілося, атмосферу комфорту й душевної розмови їм зіпсували, тож якщо він хотів одержати сьогодні в ліжко цю жінку, потрібно похапцем допивати віскарик й терміново щось придумувати.

— А давайте підемо до Лева! — раптом запропонувала Женя.

— У зоопарк?

— Майже.