Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

— Але шо він тобі мішає? — сонно питала Маруська. — Ну, привик спать коло мене, то шо?

Тоді Вітьчине єство починало наповнюватися їдким димом, що труїв його і сколочував. Примружувався, очі ставали ніби рисячі, і шипів:

— Спиш зо мною чи з псом?

— Але ж ти мене мав, — незворушно відказувала Маруська.

— А пес тоже тебе мав? — питав, ще більше наповнюючись їдким димом.

— Ти малахольний, Вітька, — казала крижаним голосом Маруська. — Труїш себе таблєтками і тобі чорті-що в голову бухкає. Чи думаєш, я звращенка?

— Чорт тебе знає, що за одна! — кричав Кожух. — Пшона ж обілляла якоюсь гадостю.

— Да, обілляла, — спокійно сказала Маруська, — бо він здівався!

— І пес із вами тоже спав? — кричав Кожух.

— Да, спав, бо Пшоно, не в примєр тобі, собак любить, — казала Маруська. — Чого до невинного Лоботрясика сіпаєшся? Таке ж хороше животноє! І нічо тобі поганого не дєлає!

— Я ревнивий, Марусь, дуже ревнивий, — понуро казав Кожух. — І тебе про сеє предуприждав. Або прожени пса, або забирайтеся з мого дому, щоб я вас не бачив.

— Це тобі моча з тих таблєток у голову стукнула, — сказала Маруська, — шо таке дурне говориш. Завтра встанеш, і стидно тобі буде. Та я вже до тебе привикаю. Хоч, дам таблєток, заспокоїшся?

Але він уживав таблетки лише раз на день — увечері. Тому сідав на полупаного ослінця і починав труситися, помахуючи головою, як кінь, з очей його викочувалися сльози, і схлипував, мов дитя.

— Малахольний ти, Вітька, — ніжно казала Маруська. — Таке з тобою ті кляті таблєтки дєлають! Іди пригрію!

І він, схлипуючи, як дитя, ішов до неї, а вона обнімала й починала гладити. І він помалу заспокоювався, відтак засинав, а коли прокидався вранці, між ними знову лежав у постелі пес.

Цей собака діймав його ще й тим, що Кожух дедалі більше переконувався: мала рацію Маруська, коли сказала, що він, тобто пес, «вумний», а другий він, тобто Вітька, «вумний» тільки тоді, коли не труїть себе таблетками, а що труїв себе таблетками щодня, то виходило, за Марусьчиною логікою, що «вумний» Кожух не буває, хоча це не зовсім так, згадати б, як мудро він придумав здобувати собі рибу, удаючи рибінспектора. Але все одно, коли пес дивився на нього, Вітька Кожух не міг побороти відчуття, ніби той і справді розумний: пильно вистежує всі його рухи, що він, пес тобто, більше ненавидить свого господаря, як той його, і що з цим Лоботрясом годі поводитися безоглядно, бо, чого доброго, і до нещастя може дійти. Ні, не гавкав на Кожуха і не кидався, але очей не спускав, а що найгірше — у глибині тих очей ховався глум: отож виходило, що вони почали особливо непримиренне змагання. І в цій війні конче хтось мав упасти, а хтось — перемогти, і Вітька Кожух аж ніяк не був певний, що переможцем вийде він. Бо попри спалахи люті, які траплялися не тому, що він, Кожух, лютий натурою, а тому, що кінчалася дія таблеток, попри немилосердне викидання пса з постелі і попри крики супроти Маруськи (часом і ляпаса їй давав) норовом Вітька був плохий, більше мирний, як нахрапистий, і пес, на Кожухове переконання, це чудово відав, адже в собаки було навпаки: мирний зовні, а в глибині його уважних, розумних і пильних очей, як у каґебістів, що їх описували чи зі страху, чи з ентузіазму творці тоталітарної літератури, ховався, як і в тих-таки каґебістів, тупий, немилосердний і кривавий звір. І це ставало тим паче дивним, бо з Маруською Кожух зживався незле. Вона йому не тільки не перешкоджала, а й справді була корисна, і не тільки розбавляла самотність, од якої йому часом і вити хотілося, а часом уділяла й ласку, як це вище описано. Ласку, але не гроші, хоча, прийшовши в його конуру, заявила, що бере його на своє «ждівеніє», очевидно, те «ждівеніє» стосувалося тільки до таблеток; правда, приносила хліб, чи булку, або інше їстівне, чого собі Кожух без грошей роздобути не міг: солі, наприклад, або крупи, але цього було мало, коли не сказати трошки. Якось не стерпів і обурився:

— Сказала, — мовив, — що береш мене на ждівеніє, а де воно?

— До мене жив, — стоїчно відповіла Маруська, дивлячись на нього так, як любив дивитися і її пес, — проживеш і теперички. Любиш кататься — люби і санки возить, — тобто Маруська увіч давала знати, що годувати його не збирається, а тільки дещо в дім підкидає — і то хтозна заради кого: чи заради його, Вітьки, чи пса.

— Раньше мені мамка юшку приносила, — сказав Вітька. — Тепер же не носить!

— А чому не носить? — спитала Маруська.

— Сказала: хай тебе твоя лярва годує, а я, тоїсть вона, не збираюся. А ще каже: цього клятого псюру — притягла, каже, а я чужих псів, каже, годувать ждівенія не маю.

— Ну, я тебе тоже не збираюся кормить, — немилосердно сказала Маруська. — Мені тра якусь копійку зібрать, бо виженеш, де дінуся? — практично призналася Маруська. — За харошу хавку йди на роботу.

Але слово «робота» було цілком Вітьці Кожухові незрозуміле.

— Хочеш погнать мене ще й укалувать? — збурився він. — Ну, цього не діждеш. Нема в мене сили укалувать!

— То годуйся, як можеш і вмієш! — прорекла Маруська.

— А чим же платиш за кватіру? — спитав Кожух.

— Як і всяка порадошна женщина, — з убивчим спокоєм мовила Маруська. — Даю тобі, прибираю, варю, стіраю лахи, що — мало? А таблєтки?

І це була правда. Давніше, як уже говорилося, він