Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

— Ну, як це тобі сказать… — так само печально мовив Кожух. — Бачиш, і в мене єсть недостатки, бо я ревнивий. А коли таблєток ковтну, ну поначалу, то це в мене возбуждається, і я тада чорт зна шо можу накоїть. Нє, лучче ти мене не чіпай! Іди, куди хоч, а мені дай спокій!

— То тобі і женщини не тра? — верескнула Маруська.

— Коли сказать по правді, — мовив Кожух, тоскняво дивлячись у вікно, — то женщина мені тра. Але теперички женщини в чортиць починають перекидаться, і нам з вами біда. Я вже цієї каші наївся. Лучче сам буду жить: сам сказився, сам і примирився.

— По-моєму, я тобі вигідні условія придлагаю, — сказала Маруська. — А ще приберу, постіраю, тебе в чистоті тримать буду — це крім того і таблєток. Подумай, бо я набиваться не жилаю, — і її очі знову стали, як джерельні кринички.

— А коли не зживемся? — спитав Кожух, зорячи у вікно.

— Не зживемося — піду дальше, — спокійно сказала Маруська. — Така моя судьба: іти дальше. Йду отак, у те дальше, і ніяк не прийду. І ти зі мною, мій Лоботрясику, — вона спрагло обійняла пса й поцілувала в морду. — Один ти мене в цій жизті не покидаєш, а всі другі — падло падлом!

І вони почали жити разом, а може, й не жити, а танцювати химерного танця на своєму балі-маскараді. І був це дамський танець, бо запросила на нього таки вона. І Кожух, а звали його Вітька, коли ковтав таблетки, що їх почала щодня приносити Маруська, чомусь уявляв, що вони щовечора приставляють до хмари драбину, відтак перша лізе по ній вона, Маруська, а за нею — її пес, а за псом — він, Кожух, і так вилазять на хмару і починають там скоки, і гоци, і геци втрійку, пес при цьому ставав на задні лапи. І перед ним, Вітькою, пливли синьо-червоні, чи мармурово-зелені, чи блакитно-чорні, чи сіро-плямисті пасмуги, які так хитро складалися, що утворювали тим часом подобу рингу, і він, Вітька, після гоців і геців одягав боксерські рукавиці, і такі ж рукавиці одягав і пес. І вони починали гамселити один одного. І щоразу, як улучав Вітька в козлину морду, то на тій голові виростали роги, а як улучав у його морду пес, то Вітьці Кожухові здавалося, що роги ростуть і в нього. А Маруська на їхній бій дивилася і чомусь їдко реготала, аж за живота бралася, а особливо тоді, коли пес-цап улучав, і то дошкульно, його. Тоді Вітька зіскакував із рингу і починав ганятися за Маруською, кричачи, що вона боліє не за нього, а за пса і що вона цю утробину любить більше, як його, а Маруська тікала й верещала, а пес там, на ринзі, заливався шаленим гавкотом, але зіскочити не міг чи й не хотів, отож несамовитів і пирскав слиною на узвишші. А роги в нього виростали майже такі, як у справжнього цапа. Тоді Вітька покидав ганятися за Маруською, яка падала й ридала на розкиданій постелі хмари, а він, утупивши печального позира в те місце, де помирало сонце, шов та йшов, а коли обертався, то бачив, що пес уже біля Маруськи, схилився і злизує їй із обличчя сльози. І від того у Вітьчину душу наливалося гірко-солоних помий, і відчував: ось-ось виблює. Але не блював, бо до їхньої хмари причалювала інша — у формі білої каруселі. Отож Вітька Кожух сідав на ту каруселю, на біле й м’яке сидіння, і починав крутитися, і крутився так до запаморочення.

Отак і виходило: вранці Маруська йшла на роботу, встигши зварити йому і псові якоїсь юшки; Кожух цілими днями тинявся околицею: присідав до рибалок, коли ті пили (сам не пив), до п’яниць, хоч би до того Єви з компанією. Інколи й сам подавався ловити рибу, але найлюбіше вдавав із себе рибінспектора й полохав на річці тих, котрі не були з околиці, а рибки увірвати хотіли, отож і ловили з гумових човнів сіточками. І він тоді дико горлав і матюкався, показуючи здаля спеціально дібрану книжечку, забирав сіточки й рибу і мав од того похмуре задоволення. І поки це все тривало, йому, Вітьці Кожухові, здавалося, що час стає гумовий, що важко й туго розтягується, а все тому, що чекав, коли закінчиться день. Тоді прийде Маруська, але не її чекав, а таблеток. Раніше ті таблетки мусив купувати сам, отож пробував удень у промислі, хоч би вдаючи рибінспектора, — на таблетки треба грошей. Увечері ж трійло ковтав і потрапляв у дивний і чудовий світ, де все ставало барвисте і плитке, де і він пливав, відчуваючи коли не щастя, то захват і радість, отож заради того щастя й жив. Тепер життя його спростилося, бо таблетки приносила Маруська; грався ж у рибінспектора не для того, щоби продати рибу чи сіточки, а щоб ту рибу принести додому, бо з неї, а ще з краденої картоплі та цибулі, варилася не раз юшка. І оте щоденне чекання, поки Маруська прийде, ставало зовсім таке, як любовне, отож жадібно ковтав таблетки, і поки ті ще не розібрали його, встигав управитися з Маруською, бо пізніше, коли таблетки вже діяли, не до того йому було — тоді потрапляв у світ любіший, а коли очунювався (а це бувало здебільшого серед ночі), то чув, як голосно хропе Маруська, а побіч гаряче дихає пес, бо пес завжди опинявся між ним і Маруською. І тоді ним, Вітькою Кожухом, струшував дикий шал, відтак у голові шарики заходили за ролики, а коли це траплялося, то переставав розуміти себе, і дії його ставали нерозумні, більше — незбагненні, отож із диким криком проганяв пса з постелі, а коли той інколи опирався, то виволочував його за ошийника в сінці — пес гарчав і пручався, але на Вітьку не кидався і не намагався вкусити, тільки виривався і вищав, як свиня.

— Знову цей пес у постелі! — кричав Кожух на Маруську, яка дивилася на нього широко розверстими очима. — Щоб це мені було в послєдній раз!