Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Да, канєшно! — бурмотіла Олька. — Он, паразіт, всіда дома!..

Ми підбігали подивитись, як вона дертиметься під сходи (ми — це Карасенята і я), бо то була й справді комедія. Спершу Олька йшла ніби нормально, але невдовзі зашпортувалася й хапалася руками за хитке перило.

— Чорт! Понаставляли тут усякіх лєсніць! — казала вона, а ми іржали внизу, і то через те, що знали: в трубі галереї сходів наш сміх моторошно розлунюється.

— Чого хохочете, дуракі? — кричала Олька— Убірайтесь вон!

Ми робили вигляд, що лякались, але тільки для того, щоб не примусити її гнатися за нами з лайкою та криком, що й робила не раз, а це не так цікаво, як дивитись, як вона дереться під сходи. Тому-то ми й ховались, а вона, переконавшись, що нас уже нема, ставала рачки й лізла під сходи на чотирьох, вже зовсім не зважаючи на наші реготи, бо й на чотирьох нелегко їй було просуватися; часом, вона сідала на сходах і втирала піт.

— Недобре сміятися з нещасної, — сказав якось, прихопивши нас за цими насміхами, євангеліст Сухар.

— Але ж вона, дядьку, п’яниця, а не нещасна, — сказав я.

— Тим і нещасна, — сказав євангеліст Сухар і подивився на нас голубими, напрочуд добрими очима.

Євангеліст Сухар був височенного зросту, худий, із простим, ніби сокирою витесаним обличчям, і ми його трохи побоювалися, хоч був завжди лагідний. Але він весь час нам за щось дорікав, проказуючи оте своє «недобре», причому робив те якось так, що ми ніколи не огризалися і з нього не кпили. Він постійно столярував у своєму сарайчику, звідкіля завжди чудово пахло сосною, але ми туди забредали рідко, хоч він часом і запрошував, навіть показував, як треба орудувати рубанком, та все одно ми його побоювалися, мабуть, через те, що він вірив у Бога, а ми через наших учителів (я, зокрема, від своєї матері) чули, що той, хто вірить у Бога, — темний і дурний; коли ж бачили попа, котрий часом проходив нашою вуличкою, дружно хапалися за ґудзика, бо й той нам здавався ставлеником темної незрозумілої сили.

Я знав, що буде далі, коли Олька до своєї квартири доповзе. Ми були з Галею, її дочкою, однокласники, а ще й сусіди поруч, а ще й приятелі, отож вона мені й розказувала і про ті гостинці, які щодня приносить батько, і про матір-п’яницю, і про те, що вона тата свого любить, а матір ні, бо та її лупить, а татко жаліє; отож, коли вона, Галинчина матір, доповзала до своєї квартири, звідти починав лунати верескливий жіночий крик — Олька завжди репетувала, коли приходила додому; я знав, що Іван Касперович тоді зводився й мовчки виходив на веранду. Це Ольку трохи протвережувало, вона сідала на малого ослінчика й починала хлипати, розмазуючи сльози по брудному й червоному обличчі. Іван Касперович повертався додому, насипав їй миску картоплі, давав огірка, і вона, чавлячись, починала жадібно їсти. По тому завалювалася на ліжко й починала жахливо хропти, той хропіт долинав аж у наші кімнатки, і моя мати при цьому завжди робила строге обличчя і казала мені, що от, глянь, синку, які бувають у світі погані й зіпсуті жінки; коли бачиш таких поганих і зіпсутих жінок, казала вона, обходь, сину їх, десятою дорогою; люди, повчально виказувала вона, самі собі псують життя і себе псують, а це тому, що вони темні й лихі, а тобі, синку, підіймала вона пальця, треба бути не таким, а щоб таким не бути, маєш добре вчитися і в люди виходити.

Я шморкав носом, бо часто мав нежить, і згоджувався з нею, таким бути, як Олька, увіч не бажав. Іван же Касперович, коли вона засинала, знову виходив на веранду, розчиняв там вікно і дивився на небо, покурюючи цигарки з білими мундштуками, які він причавлював у кількох місцях. Мабуть, бачив він у тому небі табуни веселих, чорно-білих коней, що мчать серед рівного й вільного степу, — про це мені теж розказувала, по-доброму підсміюючись із батька, Галинка, на що я їй мовив:

— Це ж він тобі, дурна, казки розповідає!

— Ну, не така я вже мала, — смикала плечиком Галинка, — щоб мені казки розповідати.

Але в інші часи мені здавалося, що він тих чорно-білих коней і справді бачить, бо й мені часом ввижалися дивні й чудні речі.

Так бувало в них у мирні дні, а немирні приходили тоді, коли до Ольки прилазив її любас Микола. Микола був горилоподібний, з неголеним сірим обличчям, з розкуйовдженою чуприною і з червоним носом. Очі в нього ніби заливалися кров’ю, і коли дивився тими очима, то мені мурашки по спині бігали — був то звір, не людина. Коли ж він ішов сходами, то ті рипіли, стогнали і аж попискували, Микола сипко дихав, гейбито й справді був ведмедем, котрий лізе на мед. Підходив до дверей першої квартири і чемно стукав. Відчиняв Іван Касперович, синів, і блідів, і починав говорити щось скоромовкою. Ведмідь-Микола мовчки й тупо на нього дивився, відтак простягав кошлату лапу, хапав Івана Касперовича за одежу і викидав його на веранду, а сам без перешкод заходив у квартиру, де його з радісним окриком зустрічала Олька. Коли була в хаті Галинка, то вилітала й вона, а Іван Касперович стояв біля вікна й безмовно плакав.

— І знаєш, що мамка сказала, коли татко заявив, аби Микола не приходив? — спитала у мене Галинка, а що я не міг того знати, доказала. — «Якщо ти мужчина, прожени його, буду твоя! Ти ж за свою жизнь нікому не дав, хто тебе обідив, у морду!» Отак сказала таткові мамка…

Уявляю собі ту сцену. Малий, інтелігентний Іван Касперович, що стоїть на кухні в жіночому хвартушку, бо завжди його одягав, як порався, і груба, п’яна бабера з налитим червоною барвою обличчям, яка відверто з нього насміхалася.

— Коли мене не любиш, а того барбоса, — казав тихим голосом Іван Касперович, — іди до нього, а мені дай спокій!

— Какой ти хітрий! — казала Олька. —