Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Поезія » Кобзар (сборник) 📚 - Українською

Тарас Григорович Шевченко - Кобзар (сборник)

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Кобзар (сборник)" автора Тарас Григорович Шевченко. Жанр книги: Поезія.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 18
Перейти на сторінку:
козак заспіва: «Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни — О, боже мій милий – блисне булава!» Так думав, ідучи в латаній свитині, Сердега Ярема з свяченим в руках. А Дніпр мов підслухав: широкий та синій, Підняв гори-хвилі; а в очеретах Реве, стогне, завиває, Лози нагинає; Грім гогоче, а блискавка Хмару роздирає. Іде собі наш Ярема, Нічого не бачить; Одна думка усміхнеться, А друга заплаче. «Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут… а тут… що ще буде? Може, ще загину». А тим часом із байраку Півень – кукуріку! «А, Черкаси!.. боже милий! Не вкороти віку!» ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ
Задзвонили в усі дзвони По всій Україні; Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине! Гине шляхта! погуляєм Та хмару нагрієм!» Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє. А найперша Медведівка Небо нагріває. Горить Сміла, Смілянщина Кров'ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси; Чорним шляхом запалало, І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Ґонта бенкетує, А Залізняк в Смілянщині Домаху гартує, У Черкасах, де й Ярема Пробує свячений. «Отак, отак! добре, діти, Мордуйте скажених! Добре, хлопці!» – на базарі Залізняк гукає. Кругом пекло; гайдамаки По пеклу гуляють. А Ярема – страшно глянуть По три, по чотири Так і кладе. «Добре, сину, Матері їх хиря! Мордуй, мордуй, в раю будеш Або есаулом. Гуляй, сину! нуте, діти!» І діти майнули По горищах, по коморах, По льохах, усюди; Всіх уклали, все забрали. «Тепер, хлопці, буде! Утомились, одпочиньте». Улиці, базари Крились трупом, плили кров'ю. «Мало клятим кари! Ще раз треба перемучить, Щоб не повставали Нехрещені, кляті душі». На базар збирались Гайдамаки. Йде Ярема, Залізняк гукає: «Чуєш, хлопче? ходи сюди! Не бійсь, не злякаю». «Не боюся!» Знявши шапку, Став, мов перед паном. «Відкіля ти? хто ти такий?» «Я, пане, з Вільшани». «З Вільшаної, де титаря Пси замордували?» «Де? якого?» «У Вільшаній; І кажуть, що вкрали Дочку його, коли знаєш». «Дочку, у Вільшаній?» «У титаря, коли знавав». «Оксано, Оксано!» — Ледве вимовив Ярема Та й упав додолу. «Еге! ось що… Шкода хлопця, Провітри, Миколо!» Провітрився. «Батьку! брате! Чом я не сторукий? Дайте ножа, дайте силу, Муки ляхам, муки! Муки страшної, щоб пекло Тряслося та мліло!» «Добре, сину, ножі будуть На святеє діло. Ходім з нами у Лисянку Ножі гартувати!» «Ходім, ходім, отамане, Батьку ти мій, брате, Мій єдиний! На край світа Полечу, достану, З пекла вирву, отамане… На край світа, пане… На край світа, та не найду, Не найду Оксани!» «Може, й найдеш. А як тебе Зовуть? я не знаю». «Яремою». «А прізвище?» «Прізвища немає!» «Хіба байстрюк? Без прізвища Запиши, Миколо, У реєстер. Нехай буде — Нехай буде Голий, Так і пиши!» «Ні, погано!» «Ну, хіба Бідою?» «І це не так». «Стривай лишень, Пиши Галайдою». Записали. «Ну, Галайдо, Поїдем гуляти. Найдеш долю… а не найдеш… Рушайте, хлоп'ята». І Яремі дали коня Зайвого з обозу. Усміхнувся на воронім Та й знову у сльози. Виїхали за царину; Палають Черкаси… «Чи всі, діти?» «Усі, батьку!» «Гайда!» Простяглася По діброві понад Дніпром Козацька ватага. А за ними кобзар Волох Переваги-ваги Шкандибав на конику, Козакам співає: «Гайдамаки, гайдамаки, Залізняк гуляє». Поїхали… а Черкаси Палають, палають. Байдуже, ніхто й не гляне. Сміються та лають Кляту шляхту. Хто балака, Хто кобзаря слуха. А Залізняк попереду, Нашорошив уха; Іде собі, люльку курить, Нікому ні слова. А за ним німий Ярема. Зелена діброва, І темний гай, і Дніпр дужий, І високі гори, Небо, зорі, добро, люде І лютеє горе — Все пропало, все! нічого Не знає, не бачить, Як убитий. Тяжко йому, Тяжко, а не плаче. Ні, не плаче: змія люта, Жадна випиває Його сльози, давить душу, Серце роздирає. «Ой ви, сльози, дрібні сльози! Ви змиєте горе; Змийте його… тяжко! нудно! І синього моря, І Дніпра, щоб вилить люте, І Дніпра не стане. Занапастить хіба душу? Оксано, Оксано! Де ти, де ти? подивися, Моя ти єдина, Подивися на Ярему. Де ти? Може, гине, Може, тяжко клене долю, Клене, умирає Або в пана у кайданах У склепу конає. Може, згадує Ярему, Згадує Вільшану, Кличе чого: «Серце моє, Обніми Оксану! Обнімемось, мій соколе! Навіки зомлієм. Нехай ляхи знущаються, Не почуєм!..» Віє, Віє вітер з-за Лиману, Гне тополю в полі, І дівчина похилиться, Куди гне недоля. Посумує, пожуриться, Забуде… і, може… У жупані, сама пані; А лях… боже, боже! Карай пеклом мою душу, Вилий муки море, Розбий кару надо мною, Та не таким горем Карай серце: розірветься, Хоч би було камень. Доле моя! серце моє! Оксано, Оксано! Де ти ділася-поділась?» І хлинули сльози; Дрібні-дрібні полилися. Де вони взялися! А Залізняк гайдамакам Каже опинитись: «У ліс, хлопці! вже світає, І коні пристали: Попасемо», – і тихенько У лісі сховались. ГУПАЛІВЩИНА
Зійшло сонце; Україна Де палала, тліла, А де шляхта, запертися, У будинках мліла. Скрізь по селах шибениці; Навішано трупу — Тілько старших, а так шляхта Купою на купі. На улицях, на розпуттях Собаки, ворони Гризуть шляхту, клюють очі; Ніхто не боронить. Та й нікому: осталися Діти та собаки, Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. Отаке-то було лихо По всій Україні! Гірше пекла… А за віщо, За що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти, Жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз'єднаться! Треба крові, брата крові, Бо заздро, що в брата Є в коморі і надворі, І весело в хаті! «Уб'єм брата! спалим хату!» — Сказали, і сталось. Все б, здається; ні, на кару Сироти остались. В сльозах росли, та й виросли; Замучені руки Розв'язались – і кров за кров, І муки за муки! Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти. Мандрували гайдамаки Лісами, ярами, А за ними і Галайда З дрібними сльозами. Вже минули Воронівку, Вербівку; в Вільшану Приїхали. «Хіба спитать, Спитать про Оксану? Не спитаю, щоб не знали, За що пропадаю». А тим часом гайдамаки Й Вільшану минають. Питається у хлопчика: «Що, титаря вбили?» «Ба ні, дядьку; батько казав, Що його спалили Оті ляхи, що там лежать, І Оксану вкрали. А титаря на цвинтарі Вчора поховали». Не дослухав… «Неси, коню!» І поводи кинув. «Чом я вчора, поки не знав, Вчора не загинув! А сьогодні, коли й умру, З домовини встану Ляхів мучить. Серце моє! Оксано! Оксано! Де ти?» Замовк, зажурився, Поїхав ходою. Тяжко-важко сіромасі Боротись з нудьгою. Догнав своїх. Боровиків Вже хутір минають. Корчма тліє з стодолою, А Лейби немає. Усміхнувся мій Ярема, Тяжко усміхнувся. Отут, отут позавчора Перед жидом гнувся, А сьогодні… та й жаль стало, Що лихо минуло. Гайдамаки понад яром З шляху повернули. Наганяють півпарубка. Хлопець у свитині Полатаній, у постолах; На плечах торбина. «Гей, старченя! стривай лишень!» «Я не старець, пане! Я, як бачте, гайдамака». «Який же поганий!» «Відкіля ти?» «З Керелівки». «А Будища знаєш? І озеро коло Будищ?» «І озеро знаю, Отам воно; оцим яром Втрапите до його». «Що, сьогодня ляхів бачив?» «Нігде ні одного; А вчора було багато. Вінки не святили: Не дали ляхи прокляті. Зате ж їх і били, І я, й батько святим ножем; А мати нездужа, А то й вона б». «Добре, хлопче. Ось на ж тобі, друже, Цей дукачик, та не згуби». Узяв золотого, Подивився: «Спасибі вам!» «Ну, хлопці, в дорогу! Та чуєте? без гомону. Галайдо, за мною! В оцім яру є озеро Й ліс попід горою, А в лісі скарб. Як приїдем, То щоб кругом стали, Скажи хлопцям. Може, льохи Стерегти осталась Яка погань». Приїхали. Стали кругом ліса; Дивляться – нема нікого… «Ту їх достобіса! Які груші уродили! Збивайте, хлоп'ята! Швидше! швидше! Отак, отак! І конфедерати Посипалися додолу, Груші гнилобокі. Позбивали, упорались; Козакам нівроку, Найшли льохи, скарб забрали, У ляхів кишені Потрусили та й потягли Карати мерзенних У Лисянку. БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ
Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Ґонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Ґонта з Залізняком, Кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!» І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають, завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались, – не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: «Кари ляхам, кари!» Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. «Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море… мало моря… Оксано!
1 ... 10 11 12 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кобзар (сборник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кобзар (сборник)"