Іван Антонович Єфремов - Алмазна труба

На повороті щойно прокладеної стежки Чурилін побачив караван, що зупинився. Коні збилися докупи.

— Максиме Михайловичу, йдіть швидше! Воронок напоровся! — крикнув Петро з розпачем у голосі.

Чурилін підійшов. Молодий вороний кінь був уже звільнений від в’юка і сідла і стояв осторонь. По шкірі його пробігала крупна дрож, задні ноги підгиналися.

— Провалився відразу обома ногами, і на пеньок черевом, — похмуро пояснив Султанов.

Кров широким струменем збігала по лівій задній нозі Воронка. Кінь похитнувся і поспішно ліг.

— Що робити, Арсенію Павловичу? — оглянувши рану, спитав Чурилін.

— Що ж тут зробиш? — Султанов відвернувся і пішов убік. — Тільки я не можу…

Жалість до тварини боляче кольнула Чуриліна. Але караван стояв, і Чурилін, трохи побліднувши, взяв берданку і клацнув затвором. Ствол став повільно підніматись до вуха Воронка. Петро, що було застиг в болісній нерухомості, зірвався з місця і вчепився в берданку. Сльози текли по його щоках.

— Максиме Михайловичу, не стріляйте! Кажу вам: Воронок видужає, сам піде за нами…

Чурилін охоче погодився з просьбою Петра. Вантаж, який ніс Воронок, розподілили між трьома іншими кіньми, сідло переклали на четвертого. Воронок лежав і, витягнувши шию, стежив за зникаючим удалині караваном…

Маленький струмок спершу виник зовсім непомітно з розпливчастої світлої грязюки талої землі біля круглого горба.

— Каміння, Максиме Михайловичу! — і Султанов вказав на невелике підвищення посередині струмка; крупні округлі гальки з червоним нальотом заліза просвічували крізь воду.

— Я подивлюся, — Чурилін зробив крок до струмка, — а ви скажіть Миколі, що сьогодні будемо йти до повної темряви.

Султанов хутко пішов до провідника. Евенк, вислухавши розпорядження, похмуро кивнув головою і сказав, що гам знає: треба поспішати.

Від струмка долинув голос Чуриліна:

— Стій, Арсенію Павловичу!

Серце Султанова прискорено забилося. Він кинувся назад. Чурилін розмахував куском каменя і від хвилювання не міг вимовити жодного слова. Він мовчки сунув Султанову розбитий камінь, а сам почав гарячково викидати на берег один за одним слизькі валуни. Султанов глянув на свіжий розкол породи і затремтів від радості. Криваво-червоні кристалики піропу виступали на різнобарвній поверхні, в суміші оливкової та блакитної зелені зерен олівіну та діопсиду.

— Грикваїт! — крикнув Султанов, і обидва геологи заходились нещадно розбивати накидану Чуриліним гальку.

В’язка тверда порода насилу піддавалася ударам молотка. Кожний новий розкол відкривав ту ж саму різнобарвну грубозернисту поверхню. Султанов поліз в струмок по нове каміння, і тільки тоді, коли перед геологами постав злам іншого характеру, — темної, майже чорної поверхні з зеленими крапками, — Чурилін випростався і витер піт з обличчя.

— Ху, — зітхнув Султанов, — майже цілком галька з грикваїту! А чи не кімберліт це?

— Думаю, що так, — підтвердив Чурилін, — з незруйнованої частини інтрузії[12].

Руки Чуриліна, що скручували цигарку, тремтіли.

— Це не галька, Арсенію Павловичу, — тихо й урочисто промовив він. — Такі валуни занадто великі для маленького струмка.

— Виходить, струмок розмив… — Султанов в нерішучості зупинився.

— … елювіальний розсип[13] грикваїтової породи! — твердо закінчив Чурилін. — Згадайте-но, адже гракваїтові уламки зустрічаються в африканських трубах у вигляді валунів, вони округлилися під час вибуху.

Вперше за багато днів Чурилін широко і радісно посміхнувся.

— Та-ак… — сказав протягом Султанов. — Виходить, нам треба до вершини струмка, туди, де ялиновий горб… Повертай назад! — крикнув він Миколі й Петру, що підійшли до нього.

Евенк, прищурившись, уважно стежив за радісними обличчями своїх начальників, а Петро ляснув Буланого по крупу:

— До Воронка вертаємося, дурна голово!..

З тріском повалилася зрубана ялина, за нею впала й інша. В тиші темного лісу чулися лункі удари сокири.

Стомлені люди сіли покурити.

— Воронок-от наш видужує, тільки ще кульгає, — повідомив Петро, який ходив дивитися на коней. — Я що казав? Тільки худнуть конятка, просто тануть, трава вся висохла.

Туман, що сів з вечора, над ранок ліг суцільним покривом і нею. Болото заіскрилось, заблискотіло. Під ялинами, як і раніше, було темно. В сутінках нагромаджувалися звалені стовбури, покриті наростами грибів. Гриби хвилястими й фестончастими оборками стирчали на пнях і коріннях, цвіли різними відтінками червоного, зеленого та жовтого кольорів, видихали гнильний запах і ночами відливали ледве помітним фосфоричним світлом. Горб був оселею сов Витрішкуваті допитливі птахи в сутінках усідалися на гілках поблизу табору і, схиливши набік голови, розглядали людей яскравими жовтими очима. Вночі їх крики надсадно лунали в гущавині гілля, перекликаючись з лосями, що ревіли на болоті.

Люди копалися в землі, ледве приділяючи часу для сну та їжі, люто довбали кирками тверду, в’язку глину. Не вистачало інструменту. Вічно мерзлий ґрунт погано піддавався, тільки величезні вогнища, розкладені в шурфах[14], примушували його поступатися. Тоді на зміну з’являвся інший ворог — вода. Два шурфи довелося кинути — вони попали внизу на талу землю і враз заповнилися водою.

Чурилін сподівався зустріти корінну породу[15] в двох-трьох метрах від поверхні. Проте і ця незначна глибина давалася з великими труднощами.

Ще один шурф був закладений на самій вершині горба. Дим від вогнища заповняв ялиновий ліс, стелився над кошлатими гілками, довгим сизим язиком виповзав на болото і змішувався вдалині з холодною вологою імлою.

Провідник приніс на плечі ще один сухий ялиновий стовбур, кинув у багаття і рішуче підійшов до Чуриліна.

— Начальник,