Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

мав рацію; коли б він довірився йому, все було б інакше. Лежнєв дивився на тіні від дерев і приблизно визначив час, що минув відтоді, як вони приземлилися. Близько двох годин. Для людини, котра добре знає місцевість, цього досить, щоб утекти від переслідувачів. А що його переслідуватимуть, що група попала в засідку, Оскар повинен був догадатися, почувши стрілянину на галявині. А втім, він передчував це ще в літаку. Коли б йому пощастило втекти! Хоч один із групи вціліє. Можливо, він навіть розшукає Бородатого і розповість про те, що трапилось… Але одразу ж Лежнєв згадав, що Оскар не знає обумовлених місць зустрічі, не знає пароля, та й про Бородатого йому невідомо теж…

Неподалік солдати розпорювали великий довгастий тюк із цупкого брезенту — той самий, що штурман літака скинув услід Лежнєву на вантажному парашуті. В тюку — Лежнєв це чудово знав — було чотири рюкзаки і в одному з них рація… Кранц пішов до солдатів, доручивши Лежнєва білявій Ользі. Та підійшла до полоненого, безцеремонно оглянула його з ніг до голови, неквапливо дістала з кобури новісінького «вальтера», поставила на бойовий взвод. Лежнєв глянув у її блякло-голубі примружені очі й посміхнувся.

— Смієшся, чекістська сволото? — розтягуючи слова, процідила Ольга. — Смійся, смійся, скоро на кутні засмієшся!

Лежнєв не відповів. Ліворуч за деревами почулося хрипле гавкання, і на галявину вибігло троє солдатів з вівчарками. Вигляд у них був жалюгідний; вони були обдерті й забрьохані по самісінькі вуха. Кранц кинувся назустріч. Солдати зупинилися кроків за п'ятнадцять од Лежнєва, і він чув усю розмову.

— Де обер-єфрейтор Шпейт? — спитав Кранц.

Солдат виструнчився.

— Обер-єфрейтора Шпейта вбито, пане капітан.

Солдат кивнув кудись назад. Кранц відштовхнув його і швидко пішов до двох поліцаїв, які несли щось на плащ-наметі. Вони опустили свою ношу перед Кранцом, і Лежнєв побачив мертве тіло. Кранц нахилився над убитим, а коли випростався, в руці в нього був кинджал.

— Ідіоти, навіть ножа не витягли, — накинувся він на солдатів.

— Ми думали, що він живий, — невпевнено виправдувався солдат, — і не наважувалися виймати кинджал.

— А де десантник?

— Не знаю, пане капітан. Ми його не бачили.

— Як же він убив Шпейта, коли ви його не бачили?

— Не знаю, пане капітан. Там болото. Собаки не взяли сліду. Ми прочісували чагарник, обер-єфрейтор ішов позаду. Ми навіть не помітили, як де сталося. — Солдат похнюпився. потім стиха додав — Ми знайшли Шпейта вже з кинджалом у грудях. Чекіст заколов його, забрав його автомат, гранати. Ми шукали, але впав туман.

— Тварюка, — прохрипів Кранц. — Полохлива тварюка! — І, обернувшись, загорлав — Унтер-офіцер Вульф, беріть своїх людей, собак, провідників і марш на болото! Зі мною лишаться тільки поліцаї. Без десантника не повертайтеся!

Здоровило клацнув каблуками:

— Яволь![2]

Хоч як старався Лежнєв, але не міг приховати хвилювання, і Кранц помітив це.

— Ну, ну, не радійте, старший лейтенанте. Якщо вашому другові пощастило втекти, то недалеко…

Вони йшли один за одним по широкій стежці. Попереду клешняв поліцай-провідник. Позаду гордо ступала «чарівна фрейлейн» Ольга, яка, тільки-но Лежнєв уповільнював ходу, із садистською жорстокістю била його носком чобота по щиколотці. Олійник, Терьохін і Манукайтіс ішли поміж конвоїрів. Досі їм не вдалося перекинутися жодним словечком. З драговини на ліс наповзав попелястий туман, і капітанові це не подобалось. Лежнєв намагався зібратися з думками, простежити за ходом подій, що передували висадці групи в Русанівському лісі.

Що ж він знав?

До середини червня 1943 року становище в Сосновському і в Русанівському районах лишалося неясним. Після грудневого розгрому зв'язок із міським підпіллям обірвався, хоча за окремими даними, які надходили із Сосновського, можна було зробити висновок, що підпільники не склали зброї. Ненабагато кращими були справи і на Совиних болотах, куди відступили уцілілі підрозділи партизанів під командуванням Бородатого. Бородатий мав поганеньку рацію, та вряди-годи вона працювала. Однак інформація, що надходила в Центр із Совиних боліт, була не тільки нерегулярна, а часто ще й суперечлива. І, зрештою, щоб уточнити обстановку на місці і допомогти місцевим патріотам, Штаб партизанського руху послав у район Русанівського лісу рейдовий загін на чолі з членом бюро обкому партії Дроботом.

Дробот обрав кружну, безпечнішу дорогу — серединою Русанівського лісу. На час висадки в Лисичанському урочищі групи капітана Архимовича загін Дробота перебував далеченько від цього місця. Ось чому комісар держбезпеки Шкрабатов, зв'язавшись з Архимовичем, рекомендував йому орієнтуватися на загін Бородатого. Що трапилося потім — встановити не змогли. В останній радіограмі, яку передав Архимович, не було нічого, що могло б насторожувати. Однак на наступний радіосеанс він не вийшов. Майже одночасно Штаб партизанського руху втратив зв’язок із загоном Дробота. А через п’ять днів Бородатий повідомив про загибель групи Архимовича в бою з бандою націоналістів. Хоч який несподіваним було це повідомлення, йому повірили — у Штаб партизанського руху не раз надходили сигнали про розбійницькі напади націоналістів у Русанівському і прилеглих районах. Але тепер Лежнєв знав, що повідомлення Бородатого було принаймні неточне — не націоналісти, а переодягнені поліцаї разом з гітлерівцями вбили Архимовича і його товаришів. Певно, Бородатий не перевірив даних, проте не виключено, що він зумисне перекрутив факти. Хто такий Бородатий? Лежнєв знав, що справжнє його прізвище Савицький. Михайло Юзефович Савицький до війни керував Русанівським райземвідділом, і в перші ж дні окупації пішов у партизанський загін «Месник», де невдовзі став командиром взводу зв'язку. Після грудневого розгрому Бородатий очолив нечисленні вцілілі підрозділи загону і повів їх у глибину Совиних боліт. Людина він, подейкували, деспотична, самолюбива, неврівноважена, хоча й мужня. Характерно, що в своєму повідомленні про загибель Архимовича Бородатий недвозначно дорікав Центру за ігнорування місцевої обстановки і мало не вимагав, щоб надалі операції в районі Русанівського лісу погоджували з ним. Тон цієї радіограми був повчально-розв’язний. Так принаймні вважали в Штабі партизанського руху. Проте Шкрабатов мав свою думку.

Про виліт групи Лежнєва Бородатого повідомили заздалегідь…

— Шнель, шнель! — підганяв Кранц.

Лісова стежка помітно ширшала,