Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

карельської берези… кулі для крокету, кеглі можу виточити закордонні… все для вас зроблю! Ані копійки з вас не візьму. У Москві б з вас за таку цигарничку чотири карбованці взяли, а я ні копійки». Лікар засміється та й скаже: «Ну добре, добре… Почуваю! Тільки шкода, що ти п’яниця…» Я, брат, стара, знаю, як з панами треба. Нема того пана, щоб я з ним не зумів поговорити. Тільки дав би бог з дороги не збитися. Ач, мете! Всі очі засипало.

І токар бурмоче без кінця. Меле він язиком машинально, щоб хоч трохи заглушити своє тяжке почуття. Слів на язиці багато, а думок і питань у голові ще більше. Горе захопило токаря зненацька, неждано-негадано, і тепер він ніяк не може спам’ятатися, отямитися, зміркувати. Жив собі досі безтурботно, немов у п’яному напівзабутті, не Знаючи ні горя, ні радощів, і раптом почуває тепер у душі жахливий біль. Безтурботний лежень і п’яничка опинився ні з того ні з сього в становищі людини заклопотаної, зайнятої, людини, що поспішає й навіть бореться з природою.

Токар пам’ятає, що горе почалося з учорашнього вечора. Коли вчора увечері повернувся він додому, як звичайно, п’яненький, і за старою звичкою почав сваритися й махати кулаками, стара подивилася на свого бешкетника так, як раніше ніколи не дивилась. Звичайно вираз її старечих очей був страдницький, покірний, як у собак, що їх багато б’ють і погано годують, а тепер вона дивилася суворо й нерухомо, як дивляться святі на іконах або вмираючі. З цих дивних, нехороших очей і почалося горе. Очманілий токар випросив у сусіда конячину і тепер везе стару до лікарні, сподіваючись, що Павло Іванович порошками і мазями поверне старій її колишній погляд.

— Ти ж, Мотроно, теє… — бурмоче він. — Якщо Павло Іванович спитає, бив я тебе чи ні, то кажи: «Ні, ніколи!» Я тебе не битиму більше. Ось тобі хрест! Та хіба я бив тебе зі злості? Бив так, по-дурному. Я тебе жалів. Іншому б і горя мало, а я ось везу… стараюсь… А мете ж як, мете! Господи, твоя воля! Дав би тільки бог з дороги не збитися… Що, болить бік? Мотроно, чого ж ти мовчиш? Я тебе питаю… болить бік?

Дивно йому здається, що на обличчі в старої не розтає сніг, дивно, що саме обличчя якось особливо витягнулось, набрало блідо-сірого, брудно-воскового кольору і стало суворим, серйозним.

— Ну і дурна! — бурмоче токар. — Я тобі по совісті, як перед богом… А ти теє… Ну і дурна! Візьму ось і не повезу до Павла Івановича!

Токар опускає віжки й задумується. Оглянутися на стару він не наважується: страшно. Спитати її і не дістати відповіді теж страшно. Нарешті, щоб покінчити з невідомістю, він, не оглядаючись на стару, намацує її холодну руку. Піднята рука падає, як дрюк.

— Померла, виходить. От штука!

І токар плаче. Йому не так жалко, як досадно. Він думає: як на цьому світі все швидко робиться. Не встигло ще початися його горе, як уже настала розв’язка. Не встиг він пожити з старою, поговорити з нею, пожаліти її, як вона вже померла. Жив він з нею сорок років, але ж ці сорок років минули, немов у тумані. За пияцтвом, бійками і злиднями не почувалося життя. І, як на зло, стара вмерла якраз у той самий час, коли він відчув, що жаліє її, жити без неї не може, страшенно завинив перед нею.

— А вона ж з торбою ходила! — згадує він. — Сам я посилав її хліба в людей просити, от штука! їй би, дурній, ще років з десяток прожити, а то, мабуть, думає, що я й справді такий. Мати пресвята, та куди ж це до дідька я їду? Тепер не лікувати треба, а ховати. Повертай!

Токар повертає назад і щосили б’є конячину. Дорога з кожною годиною стає все гіршою і гіршою. Тепер уже дуги зовсім не видно. Інколи сани наїдуть на молоду ялинку, темна річ подряпає руки токареві, майже перед його очима, і поле зору знову стає білим і кружляє. «Жити б наново…» — думає токар.

Згадує він, що Мотрона років з сорок тому була молодою, гарною, веселою, з багатого двору. Видали її за нього заміж тому, що поласились на його майстерність. Усе обіцяло хороше життя, та біда в тому, що він як напився після весілля, заліз на піч, то немов і досі не прокидався… Весілля він пам’ятає, а що було після весілля — хоч убий, нічого не пам’ятає, крім хіба того, що пив, лежав, бився. Так і пропали сорок років.

Білі снігові хмари починають помалу сіріти. Настають сутінки.

— Куди ж я їду? — спохвачується раптом токар. — Ховати треба, а я до лікарні… Очманів неначе!

Токар знову повертає назад і знову б’є конячину. Кобильчина напружує всі свої сили і, пирхаючи, біжить дрібною риссю. Токар раз у раз стьобає її по спині… Позаду чути якийсь стукіт, і він, хоч і не оглядається, але знає, що це стукає голова покійниці об сани. А повітря все темнішає і темнішає, вітер стає холодніший і гостріший… «Наново б жити… — думає токар. — Інструмент би новий завести, замовлення брати… гроші б старій віддавати… еге ж!»

І він випускає віжки. Шукає їх, хоче підняти й ніяк не підніме: руки не слухаються. «Байдуже, — думає він, — сама коняка ніде, знає дорогу. Поспати б тепер… Поки там похорон чи панахида, лягти б».

Токар заплющує очі й дрімає. Трохи згодом він чує, що коняка зупинилась. Він розплющує очі й бачить перед собою щось темне, схоже на хату чи скирту…

Йому б вилізти з саней та дізнатися, в чому річ, але в усьому тілі така лінь, що краще замерзнути, ніж зрушити з місця… І він безтурботно засинає.

Прокидається він у великій кімнаті з фарбованими стінами. З вікон ллється яскраве сонячне світло. Токар бачить перед собою людей і найперше хоче показати себе статечніш, з розумом.

— Панахидку б,