Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

то як почую які неподобні слова, то дивлюся на вулицю, чи не видно жандарма. «Ходи, кажу, сюди, кавалер», — та й усе йому доповідаю. А тут, у селі, кому скажеш?.. Взяла мене злість. Прикро стало, що нинішній народ удався в сваволю й непокору, я розмахнувся і… звичайно, не те щоб дуже, а так, правильно, легенько, щоб не смів про ваше високородіє такі слова говорити… За старшину урядник заступився. Я, виходить, і урядника… Та й пішло… Погарячився, ваше високородіє, ну, та без того ж не можна, щоб не побити. Якщо дурної людини не поб’єш, то на твоїй же душі гріх. Особливо, якщо за діло… якщо безпорядок…

— Дозвольте! За непорядками є кому дивитися. На це. є урядник, староста, соцький…

— Урядник усього не догляне, та урядник і не розумів того, що я розумію…

— Але зрозумійте, що це не ваше діло!

— Чого? Як же це не моє? Дивно… Люди бешкетують — і не моє діло! Ще ж мені хвалити їх, чи що? Вони ось скаржаться вам, що я пісень співати забороняю… Та що там доброго в піснях! Замість того щоб діло яке робити, вони пісень… А ще теж моду взяли вечорами при світлі сидіти. Треба спати лягати, а в них розмови та смішки. В мене записано!

— Що у вас записано?

Хто при світлі сидить.

Пришибєєв виймає з кишені засмальцьований папірець, надіває окуляри й читає:

— Котрі селяни сидять при світлі: Іван Прохоров, Сава Микифоров, Петро Петров, солдатка Шустрова, вдова, живе в розпусному беззаконстві з Семеном Кисловим, Гнат Сверчок займається чаклунством, і дружина його Мавра є відьма, ночами ходить доїти чужих корів.

— Досить! — каже суддя й починає допитувати свідків.

Унтер Пришибєєв підіймає окуляри на лоб, здивовано поглядає на мирового, який, очевидно, не на його боці. Його вирячені очі блищать, ніс стає яскраво-червоним. Дивиться він на мирового, на свідків і ніяк не може зрозуміти, чого це мировий такий схвильований і чого з усіх кутків камери чути то ремство, то стриманий сміх. Незрозумілий йому й вирок: на місяць під арешт!

— За що?! — каже він, розводячи здивовано руками. — За яким законом?

І для нього ясно, що світ змінився і що жити на світі вже ніяк неможливо. Похмурі, сумні думки опановують його. Але, вийшовши з камери й побачивши мужиків, які товпляться й говорять про щось, він за звичкою, якої вже подолати не може, виструнчується і кричить хрипким, сердитим голосом:

— Народ, розходься! Не товпся! По домівках!

1885

ГОРЕ

Токар Григорій Петров, здавна відомий як чудовий майстер і разом з тим як найбезпутніший мужик у всій Галчинській волості, везе свою хвору стару до земської лікарні. Треба йому проїхати верст з тридцять, а тим часом дорога така жахлива, що тут не справитися й казенному поштареві, а не те що такому лежневі, як токар Григорій. Просто назустріч б’є гострий, холодний вітер. У повітрі, куди не глянеш, кружляють цілі хмари сніжинок, аж не розбереш, чи йде сніг з неба, чи з землі. За снігопадом не видно ні поля, ні телеграфних стовпів, ні лісу, а коли на Григорія налітає особливо сильний подув вітру, тоді не буває видно навіть дуги. Старезна, слабосила кобильчина плентається ледве-ледве. Вся енергія її пішла на витягання ніг з глибокого снігу й посмикування головою. Токар поспішає. Він неспокійно підскакує на передку і раз у раз стьобає по конячій спині.

— Ти, Мотроно, не плач… — бурмоче він. — Потерпи трохи. До лікарні, дасть бог, приїдемо, і вмить у тебе, оте саме… Дасть тобі Павло Іванович крапельок, або кров пустити скаже, або, може, його ласка буде спиртиком який тебе розтерти, воно й теє… відтягне від боку. Павло Іванович постарається… Покричить, ногами потупоче, а вже постарається. Гарний пан, привітний, дай боже йому здоров’я… Оце, як приїдемо, насамперед вискочить з своєї квартери й почне чортів перебирати. «Як? Чому таке? — закричить. — Чому невчасно приїхав? Хіба я собака який, щоб цілий день з вами, чортами, морочитися? Чому ранком не приїхав? Геть! Щоб і духу твого не було. Завтра приїжджай!» А я й скажу: «Пане дохтор! Павле Івановичу! Ваше високоблагородіє!» Та їдь же ти, хай тобі всячина, чорт! Но!

Токар стьобає конячину і, не дивлячись на стару і далі бурмоче собі під ніс:

— «Ваше високоблагородіє! Істинно, як перед богом… ось вам хрест, виїхав я, ледве світало. Де ж тут вчасно встигнути, якщо господь… матір божа… прогнівився й заметіль таку послав? Самі зводите бачити… Яка коняка благородніша, то й та не виїде, а в мене, самі зволите бачити, не коняка, а сором самий!» А Павло Іванович нахмуриться й закричить: «Знаємо вас! Завсігди виправдання знайдете! Особливо ти, Гришко! Давно тебе знаю. Мабуть, разів з п’ять у шинок заїжджав!» А я йому: «Ваше високоблагородіє! Та хіба ж я лиходій який або нехрист? Стара душу богові віддає, помирає, а я по шинках бігатиму! Що ви, змилуйтесь! Хай їм всячина, шинкам отим!» Тоді Павло Іванович скаже тебе в лікарню занести. А я в ноги… «Павле Івановичу! Ваше високоблагородіє! Дякуємо вам найщиріше! Пробачте нам, дурням, анахтемам, не осудіть нас, мужиків! Нас би в шию треба, а ви зволите клопотатися, ніжки свої снігом бруднити!» А Павло Іванович гляне отак, немов ударити захоче, та й скаже: «Ніж у ноги бухати, ти б краще, дурню, горілки не дудлив та стару жалів. Бити тебе треба!» — «Істинно бити, Павле Івановичу, хай мене бог покарає, бити! А як же нам в ноги не кланятися, якщо благодійники ви наші, отці рідні? Ваше високоблагородіє! Вірне слово… ось як перед богом… плюньте тоді у вічі, якщо обдурю: як тільки моя Мотрона, оте саме, видужає, стане на свої справжні ноги, то все, що зволите наказати, все для вашої милості зроблю! Цигарничку, якщо бажаєте, з