Олесь Григорович Ільченко - Пастка для ґеймера

Проте дуже часто до будинку приходили скромно вдягнені, охайні чоловіки — всі як один у недорогих темних костюмах, з краватками, негомінкі, але впевнені у собі. Керував ними високий, атлетичної статури, приємний на вигляд чоловік. З’являвся він нечасто, але кожен його візит, вочевидь, був важливим для чоловіків у костюмах і численних відвідувачів заходів, що відбувалися тут. Високий атлет тихим голосом давав розпорядження, які миттєво виконувалися. Жодних афіш не вивішували, проте на «лекції», як чоловіки в краватках називали вечірні, а часом і денні збори, приходило багато народу, майже всі — молодь і підлітки.

Вова згадав, як він уперше, хвилюючись, ішов на зібрання невідомих йому людей. Таємничий Дем через «аську» детально розповів йому, куди йти і що обов’язково мати при собі. Тепер Вові було навіть дивно, що колись він сприймав своїх новоспечених друзів як зовсім сторонніх людей. Першого разу він очікував побачити, скажімо, толкіністів в обладунках лицарів, із саморобними луками, щитами, сяючими кутими мечами… Вова тоді був навіть трохи розчарований: адже його зустріли привітно, проте нічого загадкового й незвичайного, яке він, власне, сподівався побачити, в залі будинку культури не було. А були прості молоді люди, які знали його ім’я, знали, здається, про нього все — уподобання, захоплення, навіть те, чи добре він вчиться. Зате трохи згодом, коли хлопець почув виступи кількох юнаків, які промовляли пристрасно й переконливо, Вова зрозумів: саме цих людей він шукав давно. Періодичні відвідини цього будинку і зібрань у ньому стали справжнім життям хлопця.

Як він міг досі не бачити очевидних речей? Адже все цікаве і нове було тут, а не в нудній школі чи вдома.

Вова, вочевидь, не зміг би дослівно переповісти виголошувані промови чи бесіди з ним віч-на-віч молодих наставників, як вони себе називали. Проте суть, зміст усього сказаного докорінно змінив Володин погляд на світ. Він зрозумів, що друзі й батьки — то дуже далеке від нього, нецікаве і непотрібне. Насправді слід робити тільки одне: слухати чудові слова від чудових людей, які Вова всотував усією душею. І тоді, коли він нарешті опанує мудрість почутого, — тоді стане інакшим, вищим за всіх і кращим, набуде небаченої сили духу і тіла. Йому відкриється якась Велика Таємниця! Зрештою, всі, хто приходив до будинку, чекали щоразу на проголошення цієї Таємниці. А повідомити її міг лише Учитель. Так казали наставники. Так із величезною повагою не баченого досі Вовою чоловіка називали всі, і називали саме з великої літери. Таємничий Учитель мав нарешті з’явитися і повідомити, як досягти звільнення, абсолютної свободи. Вові здавалося, що Учитель знав головний секрет світу.

А поки що для опанування мистецтва вивищення над звичайними людьми, набуття мудрості й сили, слід було виконувати всі накази наставників. І Вова заучував напам’ять багато коротких висловів, гасел, які належали Учителеві.

Крім того, для копіткої роботи з Вовою та іншими братами, тобто такими ж підлітками і юнаками, які приходили сюди за істинними знаннями, потрібні були гроші. І всі радо шукали їх, діставали, де тільки могли, аби платити за мудрість та заучування слів і чекати на появу самого Учителя. Гроші здавали наставникам. Дехто з братів приносив і різні цінні речі. Їх також чемно приймали. Усі мусили зберігати таємницю Світлого Ордену, як називали це товариство поміж себе брати і наставники.

Улітку всіх братів мали везти в табори для молоді. Там юнаків мали навчати — як стати безстрашними, витривалими, як оволодіти бойовими мистецтвами, як загартувати тіло і дух… І для цього теж були потрібні кошти.

Сьогодні Вова сподівався побачити Його. Усі брати говорили про це між собою. Вони сподівалися, що Він, можливо, з’явиться.

Володя їхав, поринувши у свої думки, і зовсім не звертав уваги на людей у маршрутці. Якби він озирнувся, то побачив би Олю, яка тихенько, назирцем, слідувала за ним усю дорогу…

Гомін людських голосів у залі будинку культури видавався не таким, як завжди. Чим саме легенький шум відрізнявся від такого ж перешіптування минулого разу, важко було сказати. Але, здається, всі відчували, що має прийти Учитель.

Юні прибічники Ордену заполонили всю залу. Хто сидів, хто стояв під стінами. Здавалося, що стара зала не вмістить усіх, хто прийшов. Адже було багато новачків.

Раптом двоє-троє наставників швидко покинули сцену. Чомусь запанувала тиша. І тут із-за лаштунків на самісінький край сцени вийшов високий чоловік у білому строї. Він просто підняв руки, неначе вітаючи залу, і та видихнула коротке приголомшене: «Ох!» Чоловік почав говорити якісь дуже прості фрази, і всі заворожено слухали їх. Голос чоловіка був то лагідним, то грізним, він просив, забороняв, напучував, проклинав…

Дехто втрачав свідомість від побаченого й почутого, дехто плакав від щастя. Один юнак бився на підлозі у корчах, та на нього ніхто не звертав уваги. Дві дівчини почали несамовито танцювати, викручуючись під голос Учителя.

Володя спершу не міг повірити своїм очам, — але, вдивляючись в обличчя людини на сцені, слухаючи його заворожуючий голос, упізнав його. Так, це був він! Сльози радості потекли з очей Вови. Тепер він все зрозумів, він пізнав, навіщо живе. Усе просто: слід завжди виконувати прохання і накази цієї людини. І стати відтак, нарешті, щасливим.

Найгірший час у лікарні, як виявилося, тривав десь із полудня до перших сутінків. Навіть така традиційна шпитальна розвага як обід не могла перервати нескінченно розтягненого, гумового часу. Деякі процедури — прийом пігулок, уколи, були ще зранку, до сніданку. А сніданок був саме тоді, коли, здавалося, вже настає крайня межа голодного терпіння. Потому були крапельниці, огляд лікарів, зрідка — рентген. Усіх страшенно цікавило, як зростаються кістки Сашкової руки. Щоправда, іноді післяобідній сон щасливо скорочував нескінченний шпитальний час.

Відтоді, як Сашко прийшов до тями, все «населення» відділення травматології під різними приводами намагалося заприязнитись із ним, поговорити й ніби між іншим дати якусь мандаринку чи цукерку. Сашко був наймолодшим у «дорослому» відділенні. Він опинився саме тут через те, що в цій гарній, як казали — провідній лікарні працював друг його