Олексій Якович Огульчанський - Скарб Солоного лиману

— Начувайтеся, кляті! Шалапут вам ще нажене холоду! — горлав я вслід нахабі, а пес, переможно гавкнувши, знов гайнув до ворон.

Ми працювали доти, доки зігнали всю камачку в найбільшу баюру, що простяглася понад берегом моря.

— Ну, як, хлопці-молодці, добре погріли чуба? — підійшов до нас дядько Карпо.

— Нормально! — відповіли ми, хоча все тіло мліло від утоми.

— Раз таке діло, — посміхнувся він, — настав час відвідати «Калкана». Гавкун лишиться, камачку сторожитиме.

— Якого калкана? Камбалу? — не зрозуміли ми.

— Гайда за мною, там побачите, яка то камбала, — весело сказав єгер.

…На морському березі, занурившись носом у пісок, стояв добряче пошарпаний хвилями та вітрами рибальський сейнер. На ньому збереглася щогла, капітанський місток, на борту виднівся ледве помітний напис: «Калкан».

— Була колись добряча посудина, — зітхнув дядько Карпо. — І мені довелося на ньому морем поблукати. А тепер, бачите, — пенсіонер. На заслуженому, як-то кажуть, відпочинку. У азовських рибалок свої неписані закони. Коли сейнер або навіть нікчемний човнець-тузик відплавають своє, їх витягають на берег, і вони спочиватимуть там до того часу, доки не щезнуть. Отак і «Капкан». Тепер тут наша база, частенько на ньому живуть науковці, які вивчають природу.

По мотузяній драбинці ми видерлися на палубу «Калкана», і перед нами відкрився широкий простір. Ми побачили Солоний лиман і Вербохмару, хатку єгера, Очеретяне озеро і баюру коло моря, де Шалапут воював із воронами.

— Милуєтеся? — спитав єгер.

— Ага. Краса, роздолля!..

— І не лише краса. Багато цікавого можна побачити тут. Погляньте лишень на Солоний лиман. Нічого особливого, правда? Вода солона, ніщо в ній не живе, на берегах — самі верби. А от я помічав, і не раз, що навпроти його берегів у морі скупчуються косяки камачки, і осетрові часом підпливають. Чому? Що їх приваблює? Питав науковців — кажуть, це випадковість. Звичайний, мовляв, лиман. Солоний, безрибний, таких на північному березі Азовського моря чимало. А мені все-таки здається, що наш лиман особливий. Тільки не можу пояснити, чим саме. От загадка, правда? — задумливо промовив єгер і додав: — Шукайте, хлопці, розгадку. Може, вам поталанить знайти ключик до таємниці Солоного лиману…

Ми лише стенули плечима: де нам до того ключа! Тоді ми навіть і не уявляли собі, що дядько Карпо мов у воду дивився: отой юпоч-чарівник уже лежав у наших кишенях. І, як не дивно, знайти його допоміг нам пунент та ще оті дзьобачі-ворони.

Але не стану забігати наперед…

На палубі сейнера — стіл і кілька стільців.

— Сідайте ближче до столу, заморимо черв´яка, — запропонував єгер. — Сніданок у нас сьогодні, скажу вам, особливий, — по цих словах він дістав із кошика хліб, цибулину, а на додаток чималу суху рибину. Нарізав хліб, покраяв рибину.

— Пригощайтеся!

Ніколи не їв я такої смачної риби.

— Подобається? — спитав єгер.

— Смаковита!

— А знаєте, що то за риба?

— Ні.

— Е-е-е! Знайомої не пізнали? — засміявся він.

— Камачка?! Отака велика і смачна! — вигукнули ми.

— Вона! Щойно ми рятували молодь кефалі — камачку. Через роки вона підросте і буде вже зватися чуларкою, а мине ще рік — і стане вона отакою кефаллю.

— Виходить, ми сьогодні врятуємо не один центнер кефалі!

— Ні. Не один десяток тонн, — поправив дядько Карпо. По обіді знову повернулися до баюри. Шалапут лежав на березі й, висолопивши язика, важко хекав.

Ми з´єднали баюру з морем широким гирлом і в мовчазному захваті дивилися, як жваві камачки зникали у блакитній морській глибочині.

До вечора встигли ще раз перевірити калюжі й випровадити в море рибчин, які там ще залишилися. На той час, нарешті, море втихомирилося…

Ми не пішли з єгерем до хатини, а повернулися до сейнера, у череві якого була каютка. Попадали на розкладачки й поснули.

Уранці, ледь розплющивши очі, я відразу ж побачив Ірвика. Він дивився в ілюмінатор і стурбовано повторював: «Хто то? Хто то?» Я теж припав до заюшеного круглого віконця і побачив нову величезну баюру, яку, певно, утворив вітер. Виходить, і цієї ночі він навідувався, а ми й не чули. Серед лагуни заклопотано бігали якісь люди. Хто вони? Що їм треба? Щось у їхній поведінці не сподобалось нам, і ми помчали до моря. Бігли очеретами, затаюючись, так, щоб нас не дуже було видно. Недалечко від баюри побачили одяг, черевики, підсаку і мокру торбину, в якій щось ворушилося. Поруч виблискував новісінький мотоцикл «Чезета». Серед баюри, широко розвівши руки, метушилися незнайомі. Здавалося, вони ловили півня. Кого вони ловили насправді, ми не бачили, і нас розбирала нетерплячка: хто ж вони? Не витримавши, ми залишили свою схованку і підійшли до баюри.

Зайди не одразу помітили нас — щось розглядали у воді, їй було двоє: дідок з маленькою головою і червоною, довжелезною шиєю і щокастий патлатий молодик. От вони попідводили голови