Михайло Федотович Слабошпицький - Українець, який відмовився бути бідним

Проіснувавши тринадцять літ, УГА під натиском Москви й Польщі зліквідувалася. Але ще 1932-го зусиллями професури академії було заздалегідь засновано УТП, що став спадкоємцем УГА. По закінченні Другої світової війни інститут переїздить до Німеччини, де за дозволом американської військової адміністрації в Регенсбурзі відкриває кілька факультетів для стаціонарного навчання української молоді.

Яцик записався до УТП в ролі надзвичайного студента (він ще не мав середньої освіти) економічного відділу. Спеціально для таких слухачів при інституті було створено матуральні курси, і по двох роках навчання вони склали екзамени за середню школу.

«Учись, синку, абись не робив», – часто чув він у дитинстві слова сільських батьків своїм дітям. І до сьогодні носить ту фразу, мов цвях, у пам'яті, не перестаючи дивуватися безглуздому змістові такого імперативу. Вчись не для того, щоб здобути знання, які стануть у пригоді в твоїй роботі і в твоєму житті, а саме вчись, щоб не працювати чи не працювати тяжко, як твої батьки. Стань, наприклад, якимсь чиновником, що перекладає папери з місця на місце, анітрохи не переймаючись їхнім змістом і не намагаючись хоч щось у них зрозуміти. Зрештою, до цієї симптоматичної фрази нам згодом доведеться повертатися ще не раз, бо до неї в своїх роздумах знову й знову повертається Петро Яцик, коли починає говорити про речі не вельми приємні у нашій національній ментальності.

Він навчався не за тим принципом. Він навчався справді жадібно, як це може робити тільки та людина, котра глибоко усвідомила, що вона дуже відстала в цьому від своїх ровесників, яким пощастило своєчасно мати можливості для освіти. Здобуваючи середню освіту, він водночас ходив на лекції з економіки, яку продовжував студіювати, склавши матуральні екзамени. А потім вписався до школи мов, одразу ж узявшись за вивчення німецької, іспанської та англійської. Німецької, бо вона була потрібна тут, у Німеччині, іспанської, бо передбачав можливість свого виїзду до Аргентини. Англійської, бо в недалекому майбутньому міг опинитися в  Америці чи в Канаді.

Тоді ж його викладачі відзначали: з усіх, хто прийшов до УТП без завершеної середньої освіти, тільки один Яцик по якомусь часі вже дорівнював знаннями тим студентам, які нормально студіювали в інституті чотири роки.

Там же з Яциком відбулася важлива для його світогляду пригода, яка так разюче вплинула і на його мислення, і на його сприйняття дійсності. То було щось подібне до раптового прозріння. Датується воно 1946 роком.

ПЕТРО ЯЦИК ПРО СЕБЕ (з інтерв'ю авторові книги):

Це була перша моя зустріч із реальним Заходом. Це був урок: не стверджуй чогось, якщо того не можеш довести.

А починалося те лекціями з економіки в інституті. Професор Шрамченко нам сказав, що німці вирощують більше пшениці на їхніх пісках, аніж українці на своїх благословенних чорноземах. Ми, як полум'яні українські патріоти, гаряче обурилися, бо вважали, що годуємо пів-Європи. Дружно накинулися на професора. А він: «Хлопці, не хвилюйтеся даремно. Я ще матиму у вас лекцію через два тижні. Ви підготуйтеся і доведіть мені, що все справді саме так, як ви стверджуєте. І я підготуюся також…

Через два тижні він аргументовано довів нам те, що сказав, а ми не мали чим йому заперечити. Отак розвіявся той величний міф. Отак і почався суворий перегляд наших захоплених самооцінок.

Я довго думав над тим, бо вмію критично підходити до життя. Не раз згадувалося, як узимку, довгими вечорами, сходилися до котроїсь хати наші господарі і вели нескінченні розмови на різні теми. Я сидів межи старшими чи десь у кутку позаду, жадібно слухав і щоразу дивувався: які то мудрі люди! Вони знали, яка війна була в Італії чи в Греції, хтось згадував імена Платона чи Аристотеля… А мені, малому, мріялося: от якби знати бодай трошки того, що знають вони… 

Довелося жити мені в Німеччині у господаря-бауера, рільника. Він не знав і половини того, що знали і про що говорили наші сільські любомудри. Але він знав, як одержати на піску більше пшениці, аніж одержували українці на плодючому чорноземі. Отака повчальна деталь!

І я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя – і знати її досконало. Тоді станеш справді кимось помітним у ній.

Тут, на околиці Регенсбурга, юнак із натрудженими руками конспектував те, що відкрив для себе в сфері економіки: «Гроші – це лиш вимінний середник. Правдива й реальна вартість – то власна земля або якийсь на ній вироблений продукт. Ніхто нікому не дає грошей задарма, але коли маєте якусь справжню вартість, за неї можна одержати гроші…»

Здавалося, йому нарешті розвидняється в очах, бо він уже починав уявляти неповерхову суть речей.

Яцик уже напевне знав, що вийде зі стін інституту трохи іншою людиною, аніж він сюди зайшов.

Інколи душу охоплювала тривога за завтрашній день, поселялася невпевненість – прикрий супутник бездомних людей. Але він усіма силами відганяв їх од себе і знову долав бастіони науки. Він інтуїтивно відчував, що вийшов саме на ту життєву дорогу, яка приведе його до чогось справді важливого.

…Літак з Європи взяв курс на Північноамериканський континент. Поміж його пасажирів – Петро Яцик. Його майбутнє нарешті чітко визначилося: він житиме в Канаді. Прощавай, поруйнована війною Німеччино, прощавайте, перекроєна новими кордонами Європо і десь у самісінькій глибині її – Верхнє Синьовидне…

У літаку йому вперше стало в пригоді знання англійської мови. І – не тільки тому, що допомагав своїм землякам, які теж летіли до Канади, порозумітися з представником цієї країни, що їх супроводжував.

Англійська мова допомогла йому внести важливу корекцію в свою долю на тій землі.

Він запитав відповідального за розселення емігрантів канадського представника: чи можна не їхати до далекого  Едмонтона (туди для допоьоги фермерам направляли емігрантів); адже стоїть зима, ніяких польових робіт там поки що немає? 

Хоч канадець і був приємно здивований Яциковим знанням англійської, все ж трохи насторожився: