Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

ми обов'язково гратимемо, «тому що шахи — пречудова гімнастика для людського мозку».

Спав дідусь на вузькому дерев'яному ліжку і вкривався самим лише простирадлом.

Поки дідусь одягався, я читав вголос маминого листа:

— «Дорогий Сашко! — писала мама. — Тільки-но ми з бабусею повернулися з вокзалу, я одразу сіла писати листа. Адже я забула попередити тебе, що Білогірка — дуже небезпечна річка. Там багато ям і вирв. Тож, прошу тебе, не запливай далеко від берега…»

— А хіба ти погано плаваєш? — запитав дідусь.

— Та ні… Просто мама боїться.

— «Боїться»! — Він похитав головою. — А сама, бач, Білогірку нашу по десять разів перепливала. Забула, чи що, як дівчиськом була?

Я почав далі читати і переконався, що мама вирішила остаточно осоромити мене перед дідусем.

— «Їж в один і той же час! — писала вона. — Це найважливіше: І ні в якому разі не пий води з колодязя!..»

Дідусь саме сидів на ліжку і, покректуючи, натягував черевики. Він так і завмер, пригнувшись усім тілом до витягнутої ноги.

— Їсти в один і той же час — досить корисно. Приєднуюсь! Та в чому ж, скажи на милість, колодязна вода проштрафилася? Пречудова вода! Як лікар, рекомендую і навіть прописую! — І, продовжуючи натягувати черевика, пробурчав: — Сама ж завжди до колодязя бігала! І ніколи, слава богу, не хворіла.

Проте найнеприємніше у маминому листі було далі.

— «Ти, Сашуню, гуляй, грайся з товаришами, — писала мама. — Але тим часом…» — На цьому реченні я спіткнувся і замовк: далі мама писала про мою переекзаменовку і про те, як наполегливо я повинен пихтіти над підручниками.

— Що там «але тим часом»? — запитав дідусь, одягаючи жилетку. — Розібрати не можеш? Адже у Марини, здається, каліграфічний почерк. Не скажеш навіть, що лікарева дочка.

— А у лікарів хіба погані почерки? — запитав я з удаваним інтересом, гарячково метикуючи, що ж робити далі.

— У лікарів почерки препогані: пишуть історії хвороб, рецепти — квапляться. От і виходять закарлючки. Дай-но я тобі допоможу розібрати.

— Та ні, вже все зрозумів, — зупинив я дідуся. І почав-гаряче, просто-таки з натхненням вигадувати: — «Але тим часом ти, Сашуню, повинен дбати про свого дідуся! У всьому допомагати йому. Не забувай, що він уже старий…»

— Що, що? — насторожився дідусь і навіть палицею злегка пристукнув. — Так прямо і написано: «старий»? Дай-но я погляну!..

— Ні-ні, помилився! — знову зупинив я дідуся. — Тут написано не «старий», а «звик»… Значить так: «Не забувай, що він уже звик жити сам, і тому не втомлюй його, не галасуй, не набридай!»

Для правдоподібності я закінчив листа так, як закінчила його сама мама:

— «Цілую тебе, Сашуню. Поцілуй і дідуся. Я нічого не написала йому і про нього, бо ж думаю послати йому завтра окремого листа…»

— Як це — нічого не написала? — здивувався дідусь. — Адже ти щойно читав…

— Забула, напевно, — припустив я. — Просто забула. — І швидше засунув листа під подушку.

Дідусь похитав головою і незадоволено посмикав ланцюжок пенсне:

— Так, пам'ять, бач, препоганою стала. Їй би самій приїхати сюди. Відпочити від гамору, від міста…

Дідусева палиця бадьоро перелічила сходинки ґанку і, торкнувшись землі, ніби втратила голос.

Я залишився у кімнаті один. І відразу, неначе мене підганяв мамин лист, вирішив сісти за підручника. Щоб переконати самого себе, що вчитимусь дуже серйозно, я розклав на столі одразу два зошити, підручник граматики і томик Гоголя. Я вирішив тренуватися на гоголівських текстах, щоб було водночас і корисно, і весело. До того ж вчителька казала нам, що у Гоголя трапляються речення, дуже важкі для двієчників.

«Візьмуся за найважче! І просиджу сьогодні рівно три години десять хвилин. Нізащо в світі не порушу графіка!» — так подумки заприсягся я сам собі. І в ту ж мить почув пронизливий крик:

— Ой, пірати! Пірати! Пірати напали!

ПІРАТИ

По сходинках затупотіли голі п'ятки.

Поки Липучка з'явилася у дверях, я встиг накрити зошити і книжки скатертиною і впіритися очима у стелю. Розчинивши двері, Липучка глянула на мене так, ніби навколо вирувала пожежа, а я сидів собі спокійнісінько, не помічаючи ніякої небезпеки.

— Ой, сидить! Ручки схрестив, мріє! А там пірати напали! Намет розтягують. Біжімо скоріше! Де дідусева палиця?

— Де палиця? — захвилювався я, підхоплюючись зі стільця. — Вона в лікарні… Тобто дідусь у лікарні.

— Ой, погано! А то б ми їх палицею по капелюхах!

— По яких капелюхах?

— Там побачиш. Біжімо!

Сашко був уже на подвір'ї. Між нашим і Сашковим ґанком на вірьовці білою накрохмаленою завісою лопотіла розвішана білизна. Сашко наказав Липучці зняти білизну й віднести її до кімнати.

— Зробимо з вірьовки ласо, — гукнув він, — і накинемо на них, якщо будуть чинити опір. Як у Майн Ріда!

Ми відв'язали від стовпів вірьовку. Сашко швидко й спритно зробив на кінці петлю і покрутив нею в повітрі. Потім ми подались з пагорба вниз, до річки.

Підбігши до берега, ми поховалися в кущах і почали спостерігати.

Піратів було двоє. Замість чорних піратських прапорів вони тримали в руках білі панами і зловісно обмахувалися ними. Обоє вони були в червоних купальних костюмах і з зеленими листочками на носах. Та тільки один пірат — товстий-претовстий, а другий — миршавий, худенький.

Піратська база, у вигляді теплої зимової ковдри і різних баночок-скляночок на ній, розташувалася поблизу