Оксана Іванівна Думанська - Школярка з предмістя

завжди волочимо його до ветеринарної поліклініки, і він всю дорогу скаче від задоволення, а ми по черзі з бабусею тримаємо його на поводку. В поліклініці він лізе знайомитися з усіма пацієнтами-собаками, від чого стоїть неймовірний гам, а потім виривається від лікаря, хоча той укол — комариний укус на його товстій шкурі. А зараз цю процедуру можна спростити… Бабуся запиталася мене, чи зручно порохати сусіда, щоб уколов нашого пса дома. Отак! Значить, вона вже змирилася, що до мене не ходить мій колишній хлопець… Я спочатку промовчала. Потім подумала, що в бабусиному проханні немає нічого особливого — рятував же сусід позаминулого літа наше нещастя, коли воно налетіло на шкло і пошкодило лапу! Нехай і щеплення зробить! Це буде привід згодом не чекати мене за воротами, а заходити в дім…

Коли сусід прийшов до нас із своєю валізкою, в горлі нашого пса забулькало невдоволення і він ошкірився. Ніби відчув появу ворога. Сусід не злякався, попросив мене потримати пса за голову і швидко штрикнув його в стегно. Все!

Бабуся закликала нас на каву. Ми пройшли до лазнички — він мити руки, я — асистувати, тобто подати свіжого рушника.

Сусід поводився аж занадто стримано, навіть не спробував мене обійняти, коли бабуся вийшла на веранду. Я ставила на стіл філіжанки і нахилилася через його плече. Ну, нарешті він ковзнув губами по моїй руці…

Кавували без метушні — ніхто нікуди не поспішав. Бабуся сиділа напроти нас і поглядала по-вчительськи прискіпливо. А мені хотілося, щоб вона знайшла причину вийти на подвір’я. Дарма… Бабуся, як Штірліц, вивідувала у сусіда те, що хотіла знати. Наприклад, чого обрав такий фах: з любові до домашніх тварин? Тварин він любить, але не хоче бути кожного дня покусаним чи подряпаним, тому не збирається сидіти в якійсь ветлікарні. Значно перспективніше працювати на ринку — видавати дозвіл на продаж м’яса. Там завжди як не свіжа копійка, так шматок полядвиці… Бабуся хитнула головою — погоджувалася. Підтриманий нею, сусід не крився, скільки треба заплатити, щоб влаштуватися на ринок, і за який час ті гроші можна буде відбити. Бабуся зацікавлено спиталася ще про якісь дрібниці. Але я майже нічого не чула — перед моїми очима враз виникли густі торгові ряди на нашому базарчику, здоровезні зелені мухи, що сідали на порубані шматки яловичини, продавці в зашморганих халатах з березовими вітками в руках: ними вони відганяли ненажерливих мух. Як він там може бути — такий випещений, такий завжди елегантський! Моя кава так і лишилася недопитою.

До полуночі я крутилася у ліжку. Моє серце розривали протиріччя. Так, він не середньовічний лицар, який нехтує небезпекою і стрімголов летить на своєму коні просто їй у пащу. Він уже продукт нового часу. І ще питання, чи вибрала б я лицаря в обладунках, від якого тхне природними «парфумами», замішаними на кінських випарах. Романтика романтикою, а в ті часи не дуже дбали про гігієну, якщо навіть у королівських палацах не мали уявлення про вбиральні… Але то таке! Бути дружиною базарного ветеринара, можливо, фінансово й вигідно, та… Щоправда, він не натякав про шлюб. А я мрію про обручку на своєму пальчику. І про весільний вальс, як у фільмі, коли наречений підхоплює на руки.

Базар, дзизкучі мухи, поплямований халат і телятина чи свинина у спортивній сумці десь відійшли на другий план…

Листопад…

Вранці я прокинулася першою і поставила чайник. Пес хропів під бабусиним диваном, здригаючись уві сні. Старенький вже, нервовий. За людським віком йому вже стукнуло вісімдесят, тобто він старший за бабусю. Та ще й пережив учора стрес…

Згодом вийшла і бабуся, дивуючись моїй поведінці. Як правило, вона щоранку мало не стягувала мене з ліжка. А мене розпирало бажання обговорити вчорашнє. Що вона думає про сусіда?

Бабуся терла сир і з янгольським терпінням, смиренно, спокійно пояснювала мені черговий «урок». Мовляв, хлопець як хлопець, дуже прагматичний, але то не ґандж, зараз усі такі; не соромиться називати речі своїми іменами, не вдає із себе кращого, ніж є насправді… «Але як так можна — піти здобувати вищу освіту, щоб працювати на ринку!? Щоб мати шматок полядвиці — на хабаря!» — я аж кипіла від вчорашнього, бо увечері не встигла затіяти цю розмову — бабуся засіла дивитися інформаційні програми, перемикаючи з одного каналу на інший. «Твої батьки також заробляють на життя непрестижною працею!» — відповіла бабуся. «Так то ж обставини примусили! І їхні заробітки — не ліві…» «А його обставини таким виховали! І нема на то ради! До речі, і татові, і мамі теж доводиться вдаватися до певних хитрощів, щоб їх не обідрала держава». Так, приїхали! Зараз знову я почую, що в житті багато чого намішано і не можна нікого осуджувати за те, що він думає і чинить саме так, що нікому силоміць мізки не зміниш. Тоді можна виправдати усе на світі!

Бабуся вловила мій стримуваний гнів: «Ну, гаразд, мені теж не подобається, що він бачить себе важливою фігурою на ринку… Тобто він зразу визначив свій заробіток, щоб бути забезпеченою людиною. У свої двадцять два роки міг би й про інше мріяти…» «От бачиш…» «Але, — продовжила бабуся, — ти вже його на свій штиб не перевиховаєш. Може, його щастя полягає в тому, щоб заробити добрі гроші і потратити їх на себе. Таких людей багато, вони ніколи не шкодують, що саме так живуть. Кесарю — кесареве, слюсарю — слюсареве…»

Ми так і не зійшлися в поглядах, бо мені треба було бігти до школи. А коли я повернулася, на бабусиному дивані спала мама, накрита пледом… Я навшпиньки вийшла на подвір’я і сіла на лавку під кущем бузку — тут же вигрівався на сонці наш шкідливий пес. Бабуся в саду дозбирувала останні яблука.

Маму довелося будити, бо сідало сонце. Бабуся завжди мені казала, що коли проспати цей момент, болітиме голова. Ми увімкнули тихеньку музику — і мама розплющила очі. За якихось двадцять хвилин я виклала їй усі новини. Не сказала лиш про тата. Але мене мама