Оксана Іванівна Думанська - Школярка з предмістя

Бабуся не бачила необхідності в такому знайомстві, але піддалася на татові умовляння, хоча потім шкодувала: «Треба було рішучіше відмовитися. То якась дурня — знайомити дружину із колишньою тещею! Ну, з донькою — інша річ…»

Ми не сильно випендрювалися: одяглися просто, не бігали в перукарню на зачіски і манікюр. Хай не гадає, що нам на чомусь залежить…

Будиночок на дві сім’ї в районі Левандівки видавався таки добре занедбаним, але у дворі було чистенько, без слідів господарки, хоча виднівся свіжозведений сарайчик. З нього заносило кролячим духом. На порозі нас зустріла тоненька чорноока жіночка в домашніх капцях і шовковій сукні. Я зразу позаздрила її порцеляновому личку, що не потребувало косметики, бо сама ще не позбулася підліткових прищиків (а вони раз на місяць доводили мене до шаленства!) Ми зайшли в невеликий коридорчик, з якого були двері до кухні і крутуваті сходи на другий поверх. Нас запрошено нагору… Попереду вирвався тато показати дорогу, ніби це відбувалося на вулиці. Він відчинив двері в кімнату, за ним зайшла бабуся, за бабусею — я, за мною — та жінка.

В горішній кімнаті стояв стіл, сервірований за ресторанним зразком. «Певне, вона — офіціантка», — подумалося мені. І стало чомусь образливо за тата. Хоча його секондхендний дрібний бізнес і передбачав такі зв’язки…

Нас, вочевидь, намагалися вразити кількістю салатів, бо коли дійшло до печені, я вже не годна була втиснути в себе навіть маленький шматочок.

Розмови були якісь пісні і мляві, незважаючи на татові намагання їх розворушити. Він, бідака, з того всього почав розповідати про мої дитячі пустощі і так заплутався, що кілька разів згадав маму. Бабусине обличчя було незворушне, зате жіночка закліпала повіками. Нічого, нехай звикає, що мою маму ніколи не витіснить із татової підсвідомості!

Раптом сходами затупали дитячі ніжки — і до кімнати убігло хлоп’я років трьох. За ним важко переступила поріг старша пані, нова теща нашого тата. Знайомство продовжилося. Хлопчика посадили біля тата… І мені аж по очах різонуло: та вони ж схожі! Значить, це мій брат — бастардик, і його законність появи на світ має засвідчити татів шлюб! Нічого собі! А я, дурна, вважала тата тюхтієм, який так довго скиглить за моєю мамою…

Бабуся кинула кілька пильних поглядів на хлопчика і посміхнулася. Ні я, ні вона не розпитували його, скільки йому років, чи ходить до садочка, як це буває в таких випадках… І так ясно: тато протримався недовго… В цій родині його пригріли і поставили на чолі, бо он як старша пані, не кримпуючись, називає його зменшувальним ім’ям. І хлопчика так назвали…

Добре, що дитя швидко здиміло, не встигнувши необережним звертанням до тата ускладнити його теперішній стан. Але ж і так всі все зрозуміли, та ніхто й слова не зронив.

Тато викликав тачку, щоб відвезти нас, і сам уже збирався сісти в неї, як бабуся запротестувала: ми доїдемо й самі, нехай за нас не турбується і залишається вдома. Вдома! Тато завагався. Але я підтримала бабусю. Прощалися ми з новими «родичами» біля хвіртки без обіцянок навідуватися і без запрошень у гості до нас.

Дорогою мовчали…

«Ну, як тобі?» — запиталася я бабусю вже в рідних стінах. «Та нічого… Мила жіночка…» — відповіла вона, з полегшенням сідаючи на свій улюблений диван. «А хлопчик?» — дотискала я. «Хлопчик симпатичний…» «Щось дуже схожий на тата…» — натякнула я. «Діти мають таку здатність — бути схожими на батьків», — просто сказала бабуся. «А ти про нього знала?» «Здогадувалася… Тато колись зателефонував і спитався, які симптоми вітрянки. Я й подумала, що в нього є дитина, але він не готовий зізнатися». «Але зараз міг би сказати правду, коли кликав у гості!» «Злякався, що ми не підемо… Він до цього часу побоюється мене… Та й ти можеш викинути коника!» — бабуся зиркнула поверх своїх окулярів.

У мене всередині клекотів вулкан, і я з усіх сил стримувалася, щоб згарячу не наговорити дурниць, а потім лащитися до бабусі із вибаченнями…

«Ти ще не знаєш життя… А в ньому стільки намішано! Треба не поспішати з висновками. От ти, напевно, зразу ж подумала, що тато вчинив зле, коли зійшовся із тією жінкою. А я в цьому бачу логічний розвиток подій: розлучився з однією — знайшов іншу. Чи йому годилося б піти в монахи?» — бабуся виправдовувала тата, ніби це він був її дитиною, а не моя мама. «І тебе не дістало те, що в нього там народився хлопчик, а він стільки мовчав?! «Знаєш, англійці кажуть, що в кожній шафі можна знайти прихований скелет. Вважай, що ми сьогодні його знайшли в татовій біографії. Мовчав — а мав би сказати! Ми ж йому не чужі! Але що поробиш…»

І справді, вже нічого не змінимо. Нехай собі тішиться сином…

Я не така добра самаритянка, як моя бабуся, тому довго шепотіла слова, адресовані татові, і вони були не зовсім делікатні. Найбільше мене турбувало те, як сказати мамі про останні події. Чи не підло зрадили ми її, коли поперлися у гості? Хоча з іншого боку, у нас дотримані стандарти Беверлі-хілз: батьки не спілкуються між собою, зате дбають про дітей. Як тато й мама про мене… Але діти там, буває, виростають психами, впадають в депресуху або сідають на голку. Бо не мають під боком бабусі… І все ж я трохи лиха не неї — ну не можна так виправдовувати тата!

Другого дня на великій перерві я не витримала — все розповіла подрузі. Вона уважно вислухала і підрахувала, коли приблизно тато почав спати з тією жінкою. Так просто й сказала — почав спати. Мені стало не по собі. Ніби ми з нею підглядали в щілину…

Ця татова женячка трохи вгамувала мою пристрасть до сусіда, і я навіть перестала думати про нього сто разів на день. Так бабуся нагадала. Нашому ротвейлерові треба робити чергове щеплення від чумки. Для цього