Йон Колфер - Список бажань

зігнутому тілі старого. Меґ вибігла у двері й помчала порепаною та розмальованою графіті доріжкою. Холодні дощові краплини відскакували від її, наразі лисої, потилиці. Мокрий светр розтягся й облипав її коліна мокрим вовняним кільцем. Створіння на ім’я Лоурі-Меґ оббігло всі закутки, ляскаючи його… Її… Їхніми мокрими хатніми капцями. І враз обидві істоти спинилися. Нічого надзвичайного. Всього-на-всього газовий бак. Новий блискучий газовий бак. Рудий, мідний. Ані натяку на фарбу чи іржу.

Меґ сіла на мокру землю, тягнучи за собою Лоурі. Життя і смерть повторювались, наче у дивному, незрозумілому жарті.

— Я не хочу бути старою, — прохрипіла Меґ; сльози скапували з її кривого носа. — Я не хочу бути мертвою.

Лоурі мовчав. Бо що можна було до цього додати? Саме так почувався й він останні два роки.

Я також не хочу, подумав він.

І Меґ навдивовижу почула його. Наче голос із найдальшого куточка її мозку. Такий собі ґремлін у її голові. А далі… А далі — хоч лопатою вигрібай. Цілі життєві Макколові вибляклі почуття наплинули на неї. Весілля і похорон, і біль у нозі, і нестерпна самотність. Меґ не хоче цього. Нічого цього не хоче. Господи, їй лише чотирнадцять. Їй буде всього чотирнадцять повік-віку.

Я хочу вийти з цього тіла, думала вона. Вилетіти, так само, як і ввійшла в нього. Вона так і зробила — відліпилась, як вологий пластир, і впала на асфальт поруч із знеможеним Лоурі Макколом. Легені старого були переповнені повітрям, а ноги дриґались, наче язички кларнета.

— Я був на мить… — видихнув він. — Я був на мить… Я був…

— Що? Ти був — що? — запитала Меґ, аби запитати. Їй було начхати на старого, вона переймалася власними проблемами.

Лоурі змахнув дощові краплини з чола.

— Я знову був живий.

І з доброго дива старий заплакав, як дитя. Меґ здалося, що вона знає, чому. Щось було недобре з Лоурі Макколом. Щось іще, окрім артриту й покривавлених ніг. Почуття, яке пронизувало її наскрізь… наче поглинаючи кожну клітинку її шкіри… доки вона була всередині цього старого. Почуття, що нагадало їй тунель.

Чи не був то якийсь знак?

— Ну ж бо, — мовила вона. — Ходімо до хати. Бо ще, чого доброго, ґиґнеш отут.

Сльози впереміш із дощовими краплинами спадали з Лоуревого підборіддя.

— Еге ж, — кивнув він головою, кривий усміх затремтів у куточках його рота. — Ґиґну. Краще перехопи її, мою смерть. Ти, жалібнице. Дай-но мені руку.

Меґ простягла була руку, проте вчасно схаменулась.

— О ні, стара каструле, — сказала вона. — На сьогодні з мене досить хапанини.

* * *

Лоурі вклався в ліжко, він був певен, що пережив щось на кшталт тривалої галюцинації.

Меґ тим часом звикалася зі своїми новими можливостями.

Вона щонайменше може вселятись у тіло і підіймати важкі речі, а також дізнаватись таємниці незалежно від того, торкалась вона до чогось чи ні. Така собі розумова штучка. Прикольно, мисленнєве кунґ фу. Хочеш — отримуєш.

Трохи поекспериментувавши, вона з’ясувала, що кожна хатня річ зберігає часточку життя. Навіть у старому кріслі поміж деревиною і поролоном причаїлось трохи спогадів. Більшість були про вечірки з незмінними вигуками “Пий до дна!”. Таких споминів із Меґ було досить, і вона твердо вирішила обходитись без меблів.

Перебування всередині Лоурі далося взнаки. Її аура слабшала, її кудись тягло. Ні в якому певному напрямку. Просто кудись туди. Час збігав.

Меґ з’ясувала також, що духи не сплять. Нащо витрачати час на сон? Вона була тут, її час збігав, а цей ветеран нагорі вихропує все, що їй залишилось. Так роблять усі дорослі. Їм до лампочки чий-небудь час, вони бережуть лише свій.

Вона спробувала дивитись телевізор. Але з того нічого не вийшло. Її надчутливий зір вихоплював з екрана кожен електрон. Зібрати зображення докупи вимагало надзвичайних зусиль. Виходить, залишилася сама їжа. Не те щоб вона була голодна, просто вирішила попоїсти, аби хоч щось робити. Вона глісанула шоколадний мус із холодильника і вигребла його просто пальцями. На вигляд гидотно, проте страх як смачно.

Усе було окей, доки Меґ думала про мус. Та щойно вона згадала щось інше, як шоколадні драглі стали просочуватися крізь стінки її шлунка. А тільки-но вийшли за межі аури, земне тяжіння взяло гору— і молочний десерт льопнув на картатий лінолеум.

Меґ скривила губи. Скидається на те, що вона більш ніколи не буде голодною. Зітхнувши, міжсвітенниця лягла на пошарпану канапу, відчайдушно силкуючись не думати про діру. Не допомогло. Спогади загиблих Смартів вигукували щось із-під подушок. Діамантова обручка. Була. Чи мала бути. Вона належала Норі. Жінці на ім’я Нора.

* * *

Лоурі шкандибав сходами, вдивляючись поперед себе.

— Привіт? — вигукнув він невпевнено. Наче гість у власній хаті.

Меґ сіла на канапі.

— Хто така Нора?

Лоурі завмер, з ногою на півдорозі між східцями.

— Нора? Хто тобі сказав про Нору?

— Канапа, — бовкнула Меґ.

Лоурі уважно вдивлявся в її обличчя, чи, бува, не глузує. Проте Меґ і не думала. Чому врешті-решт вона мусить щоразу глузувати? Певно, все може бути. Він почовгав донизу сходами і, кривлячись, сів на стілець. Меґ мало не відчувала хрускіт його кісток.

— Нора була моєю дружиною. Ми прожили поруч двадцять сім років.

Меґ зітхнула. Вона завжди робилася сентиментальною, слухаючи розповіді про щасливі сім’ї.

— Кльово. Бути одруженим так довго.

— Кльово? — пирхнув старий. — Добре тобі казати, бо ти не була з нею одружена. Вона пила по-чорному і скурювала по шістдесят цигарок за день. Як гадаєш, чому